Порох із драконових кісток

Марта змусила себе повернутися назад, але що вона могла? Взагалі-то, на уроках їм розповідали не тільки про маточки-тичинки, про надання першої допомоги також, — а толку? Від самої лише думки про штучне дихання пану Трюцшлеру Марту ледь не вивернуло.

Потім вона здогадалася: якщо грає радіо, значить, на кладовище є хтось іще. Ну власне — не лишили б цього алкаша одного поряд із новісінькими кришками від трун, він же умить їх комусь зажене, тільки відвернися… Вона заозиралася: куди бігти?! — не встигла.

Від дальніх склепів уже простувала струнка фігура, спершу неквапливо, затим, почувши хрипіння, побігла.

— Що із ним? Ти бачила, як це сталося?

Марта похитала головою. Її трусило, вона обхопила себе руками.

— Ви?.. Звідки?..

Пан Віктор Вегнер, божедомчик із котячим поглядом, відмахнувся:

— Потім. То що з ним?

— Я не хотіла, — прошепотіла Марта. — Я не думала…

Пан Вегнер її вже не слухав: впав навколішки поряд із Трюцшлером, який і далі давився хрипами; вихопив ніж. Клацнув лезом, розпоров комір застібнутої спецовки, сорочку. Наказав:

— Бери за ноги, перевернемо.

Марта із полегшенням кинулася допомагати. Трюцшлер бився, викручувався, але вже не так. Власне, подумала Марта, це й не Трюцшлер уже, а саме лише тіло. М’язи скорочуються, наче у розпанаханої жаби.

— Ложку дай чи щось…

Вегнер здогадався: від Марти зараз жодної користі. Скривившись, висмикнув із кишені хустинку, накинув на пальці.

— Тримай його під пахвами, щоб… ч-ч-чорт!.. просто тримай. — Він сунув коліно під груди Трюцшлеру. Однією рукою притримував голову, закрив і вставив ніж, щоб не закрилася щелепа, обмотані пальці другої вбив якнайглибше у горлянку, натис, шепочучи: — Давай, давай, давай!..

Трюцшлер засмикався сильніше, заклекотів. Потім тіло його наче прошило струмом, він вигнувся, ледве не вперся щелепою у власний кадик — і щедро пролив на пана Вегнера все, чим був багатий.

— Є вода? Чи компот якийсь, байдуже.

Марта простягнула пластикову пляшечку із соком, але там лишалося на самому денці. Навряд чи вистачить вимити руки, тим паче змити все, чим забризкало Вегнера.

— Та не мені! Йому, випити. Якщо… буде… здатен. — Він з огидою скинув із себе принишклого Трюцшлера, приклав пальці до шиї. — Є пульс.

— У задній кишені фляжка, тільки там спирт, здається.

— Викликай швидку. Більше ми нічим не зарадимо. — Він підвівся, сяк-так обтрусився, хоча, ясна річ, це було як мертвому припарки. — Можеш витягти фляжку? І мій мобільний, там, у боковій кишені. Обережніше тільки, сама не заляпайся.

Марта вже телефонувала до швидкої. Зараз їй здавалося дуже важливим робити все, що каже пан Вегнер. Обережно, старанно, не відволікаючись. На думки не відволікаючись. Її ще посмикувало, але легше — вже відпускало.

Чекати швидку з хвилини на хвилину, звичайно ж, не варто було, та й Трюцшлер виглядав краще. Власне, щасливим і задоволеним він виглядав: лежав, скарлючившись, руку запхав під щоку і похрапував. Якби Марті хто сказав, що це можливо, — ні за що б не повірила.