Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Були там і «лєгєндарниє гєрої», чому ні? Колишній молдавський розбійник із “кодр”, Г. Котовскій, та отой В. Чапаєв, що погано кінчили. Був поручік М. Тухачєвскій, що майже не воюючи дослужився маршала та теж не добре кінчив. А були й “луганскій слєсарь” К. Ворошілов або ж царський вахмістр С. Будєнний, що теж померли маршалами Сталіна, але — у власному ліжку. Всі вони не кінчали жодних там “Пажєскіх корпусов”, але “білі бєляков” по всіх фронтах, попри те, що «бєлякі» саме ці корпуса й закінчували.
Усі вони втілювали собою ще оту — з палеоліту, російську мрію, найдорожчу та “завєтную”. Про нікому не відомого Івана, що не працював, не вчився, а йому — на тобі: все! — “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію!” Бо, саме таке враження, погодьтеся, справляють оті доморослі «воєнниє гєніі», — вахмістр С. Будєнний або сам В. Чапаєв, що у фільмі на трьох картоплях пояснює комісарові свій черговий стратегічний задум. Цікаво, а у справжньому, реальному житті, — чи хтось із них спромігся би, як у нас кажуть: поділити лайно між трьома куркамиі А в “гражданской” — “одєржівалі побєди”! Та, насправді, бо перемогли ж таки отих “бєляков”; так — у чому ж справа?
Тут є деякі міркування, які можуть остаточно прояснити справи; власне, дві обставини, які аж понад добре простежуються.
Перше стосується військового рівня царської армії, яка перед тим провалилася двічі: 1904 у локальній Японській війні, а потім у Першій світовій 1914–1918. Пригадаємо, за аналогією рік 1945, — Німеччина переможена та розвалена у руїни. Колишнім офіцерам вермахта, а поготів “Ваффен СС” загрожують судові переслідування, вони тікають із країни. Шлях — відомий: до Швайцарії, звідти до дружніх Еспанії та Португалії, а там… відкритий чи не весь світ. По країнах Третього світу ці люди не бідують, — репутація! Бо, весь світ бачив їх у ділі, знає їм справжню ціну, як фахівцям своєі військової справи: адже, у ХХ ст. вони були як прислівні боги війни. А те, що в кінці поступилися переважаючій силі — не їх провина. Тому вони усі тепер нарозхват, як військові експерти та інструктори.
А тепер і порівняємо: чимало їх, “господ бєлих офіцєров”, від поручика до генерала, емігрували після остаточної перемоги «Красной арміі», але… Хто ж із них працював за фахом, знову ж, — військовими експертами або інструкторами? Автору відомий один лише наш Нестор Махно, що якийсь час викладав у французькій військовій академії в Сен Сірі. Що ж до “господ русскіх офіціров”, — шкода, шкода… З мемуарної літератури, принаймні, відомо, — чи не найчастіше — офіціанти; по російських же ресторанах. Бо для французьких — потрібна певна інтелігентність, потрібно знатися на мовах. Рідше, чи не вершина успіху – таксисти; бо тут потрібно вже знатися не лише на мовах, а й на техниці. Військові? — де там, не чути про таке й у генералів; хіба, що в якій–небудь задупній Югославії. Що ж, сумний підсумок.
Отже, «герої» достойні переможених ними; і — навпаки.
Другий наш приклад стосуватиметься так званих “бєлочєхов”. Середня совєцька людина, не привчена думати ще за царських часів, була рішуче відучена цього в часи совєцькі, та ніколи не задумається, а звідки ж у Росії побралося стільки чехів, та ще й “бєлих”? Та, куди вони всі потім поділися, після “гражданской войни”?
Отже, роз’яснимо тут загадку щодо того, як потрапили до «гражданской войни в Россіі» оті «білочєхі». Адже, ця остання не мала задоволення та нагоди гнітити власних чехів та словаків аж до 1968.
Попри всю свою недолугість «на полє брані», царська армія захоплювала й деяких військово полоненних, переважно на австрійському фронті. Вони сортувалися за національною ознакою та трималися у концтаборах у глибини Росії, в тилу. Чехів та словаків утримували по таборах між Бузулуком та Бугурусланом. Попри те, що це були «братья славянє», умови утримання були далекі від нормальних. У таборі в Тоцку, де сидів Ярослав Гашек, за зиму 1915/1916 вимерло приблизно 6 тисяч із 16. Свої замітки про це Гашек записував на березовій корі, — точнісінько так, як за Арціховскім писали ще у древньому Новгороді.
Тим часом виснажена війною царська Росія стала дивитись на молодших “братьєв–славян” дещо іншими очима: а чи не можна використати, — “лєвую сілу”? Цьому сприяла й діяльність Томаша Масарика на заході, який спочатку погодився був (яка ганьба!) навіть на “чєшскоє царство”, на чолі з кимось із Романових, які вже давно не були Романовими. Лише з підтримкою союзників — Антанти, він перейшов на республіканські позиції.