Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Одне слово, господін Л. Смірнов, як і його тодішній патрон, господін Р. Руденко, обидва були типовими представниками московської тоталітарної системи; тобто — завідомими злочинцями проти людства.
Цікаві справи були тоді й з процесом в Хабаровську, проти японських військових, які воювали — ніби — бактеріологічною зброєю.
Нагадаємо для тих, кому постраждала пам’ять, що Японія заключила з СССР пакт про ненапад, та стисло його весь час дотримувалась. Совєти порушили цей пакт, як порушували, загалом, усі подібні пакти, крім хіба єдиного, — пакту Молотова–Ріббентропа. Вони напали на Японію (якби це було навпаки, було би обов’язково додане — “зрадницьки: пам’ятаєте їхню подвійну мораль?), після її національного нещастя — скинення атомової бомби на Хіросіму; в надії — ясна річ, прихопити й собі щось із японського добра. Ну, ви знаєте, — оті чотири острівці, що їх постійно трясе та пів–Сахаліну; аби перепаскудити його остаточно. Кампанію було покінчено ще до зими 1945/1946.
Японців тоді звинувачували у розповсюдженні пошестей через спеціально заражених ними комах, переважно мух. Фігурували й речові докази, а як же! — світлини з великими купами комах, чомусь на тлі білого снігу, на якому комаха, як не замерзає, то й не рухається. Справі надали міжнародного розголосу та 100% правильність усього підтвердив західний експерт, австрійський юрист Гайнріх Брандвайнер. В наступному він посяде певну позицію у так званому “Двіженіі сторонніков міра” (наче десь були прибічники війни!), завданням якого було заважати оборонним заходам НАТО та всіляко сприяти озброєнню СССР. Таке собі непогане втілення славетного гасла — “Пройдисвіти всіх країн — єднайтеся!” Цей комуністичний балаган проіснує аж до розпаду всесвітнього агресора.
Перед війною, 1934 у Відні підняли були збройне повстання проти республіки такі собі ліві “шуцбундовци” (12.02–16.02), яких хутко знезброїли та судили. Судив окружний прокурор Флорідсдорфу, передмістя Відня де все відбувалося, — Гайнріх Брандвайнер; можливо — той самий “експерт”. Ймовірність цього істотно підвищується за рахунок чотирьох співпадінь: громадянства, фаху, імені та прізвища.
Багацько шуцбундівців, ще перед війною, поховалося до СССР, “родіни всєх трудящіхся”, але потім були, разом із іншою червоною дрібнотою, 1940 символічно подаровані НКВД — гестапо; на знак щирої приязні між новими союзниками.
Але, ми дещо відволіклися, бо на процесі було ще чимало цікавого. Наприклад, заступник головного совєцького обвинувача — Ю. Покровскій шив генерал–полковникові Альфреду Йодлю вину за масові вибухи на Хрещатику в Києві, добре знаючи, очевидно, що все це було совєцькою роботою; від початку та до кінця.
Нюрнберг — хибний у своїй основі, — мав і своє багаторічне продовження. Час від часу, деінде, хапали колишніх наці та судили. Але, судити людину десятки років потім, засновуючись здебільшу на свідченнях інших людей, скільки б їх не було, — це є типове юридичне безглуздя, враховуючи ненадійність та крухкість людської пам’яті. Однак, такі “процеси” подекуди відбувалися й через півстоліття по закінченні війни.
Повне юридичне безглуздя чогось подібного — підкреслимо це ще раз, — примушує думати, що Захід заспокоював у такий спосіб своє брудне сумління, марно намагаючись компенсувати стале потурання злочинам совєтів, злочинам, які там — “у них” — не були навіть ніколи офіційно визнані, бодай вже — затавровані.
Бо, хто й коли, який демократичний західний уряд — засудив голодомори 1921, 1933 або 1947? — а хоч і масовий терор 1937? Або депортації цілих народів, які є чистим геноцидом, згідно міжнародного права?
А засуджувати — було, що. Не станемо порівнювати військові втрати — у німців 6 млн. Тут гітлеризм надобре заощадив житті своїх німців. На відміну від сталінизму (втрати у п’ятеро більші). Скільки саме людей знищив гітлерівський режим, як це не дивно, — й досі певно не відомо; можливо — кілька мільйонів, хоч дехто ставить йому в провину значно більше. Максималізуємо, поставимо на його конто 10 млн. В той же час, сталінському режимові приписують і 60 млн. (А. Солжініцин). Можливо, що й це є перебільшення, але… Навіть, як відняти військові втрати — вийде втроє більше. Непорівняними є й темпи. Бо більшість цього припадає на роки 1917–1947, отже… А за тридцять років гітлерівський Третій райх (протримайся він) - всього й спромігся би винищити лише 25 млн. Отже, — не до порівняння.
Отже, й не дивно, що всебічне поважання з боку західних демократій — заскарбив собі саме Совєцький Союз, — де там до нього якимось ницим наці!