Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Вінстон Черчіль, разом із Франкліном Рузвельтом, так само щиро віддають СССР усю Східну Європу, коли безумовно можна було цього не робити. Чи, може вони тоді не були готові до війни, як отой Невіль Чемберлен? — далебі, ще й атомову бомбу мали… Така політика отримала назву “політики замирення агресора” та призвела до небаченого зростання совєцької потуги. Всупереч інтересам усього іншого світу, в тому числі США та Європи.
Отже, маємо ніби протиріччя, у вигляді деякої відсутності логіки. Але, логіка тим і чудова, що здатна пояснити все, в тому числі — й видиму відсутність логіки. Бо ми, якось не задумуючись, виходимо з того, що політичний діяч завжди діє так, що його особистий інтерес, — то й є інтерес держави. А, чи це дійсно так?
Бо, особистий інтерес, підкріплений відповідними грішми, — здатний подужати будь–який державний. В залежності, скажімо так, від запропонованої суми.
Але, з цим виникає й цілком нове питання, яке в історії ще не піднімалося.
Кінець нашого століття — століття неймовірних злочинів проти людства та повної безкарності, — рясніє й на афери урядового рівня. Брав хабарі Олімпійський комітет, хоча не чути про якісь кримінальні переслідування звинувачених у цьому: всього й тільки, що когось там переобрали. Спіймався на хабарах ще кілька років тому й колишній прем’єр Бельгії. Виник був і чималий скандал з хабарами й у Європейському Союзі. Не зміг переконливо пояснити походження якихось мільйонів і відставлений федеральний канцлер Гельмут Коль — “друг Б.Єльціна”.
Отже, ствердимо, вбити доброго клина поміж державними і особистими інтересами високої посадовоїі особи, крім тортур, що в міжнародній практиці поки не застосовуються, — здатний тільки він — добрий хабар. Росія з першого дня була країною хабарників та хабарництва, це віддзеркалила навіть її класична література, та важко думати, що ніколи не вживала цього могутнього знаряддя й у міжнародній політиці. Можна думати, що теж — вживала й вживає, та чим далі — тим ширше. Рівно в міру прогресуючого морального розкладу світу.
Підкреслимо, все — що може цього стосуватись — буде більш–менш правдоподібними спекуляціями, не більше, але… Але, слід розуміти й те, що таємниці хабарництва — то є заразом і найбільш секретний закуток світової політики. Отже, за відсутністю остаточних доказів усе подальше слід важати тільки чимось правдоподібним, не більше: таке щось — на межі правдоподібності.
Свого часу, нагадаємо ще раз, три роки по революції в Росії, увагу американських читачів привернуло повідомлення доволі авторітетної тоді “Нью Йорк Таймс”, яка писала, що від совєцьких вождів почали поступати на захід — до ворожого буржуазного світу — чималі суми грошей. А саме:
Від Л. Троцкого — 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.
Від Г. Зінов’єва — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.
Від Ф. Дзєржінського — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.
Ну, і таке подібне. Втім, такі повідомлення незабаром припинилися, що може вказувати, як на припинення переказів, але так само й на вето — щодо повідомлень про них.
Звернімо увагу на певні цікаві обставини, пов’язані з цими фактами. А саме, все це відбувається через якихось три роки по революції, коли й влада ще не є аж такою міцною, та й країна ще не оговталась по громадянській війні. А суми це — величезні, як на свій час. Бо, як долар лендлізу (1942–1945) вважається сьогодні десь за десяток біжучих доларів, то тоді…
Звернімо увагу й на те, що такі суми переказувалися тоді за кордон із ураженої розрухою країни. А, спитаємо себе, що ж могло переказуватися потім, коли країна дещо відбудувалася та прибарахлилася?
Але, і це є головне питання, — на оплату чого йшли за кордон такі величезні гроші? Власне, навіть, не йшли, а — могли би йти? Адже, озброєння на них, як це було потім, — не закуповували. Не закуповували, наскільки це відомо, й продовольства. Бо, коли 1921 створили штучну голодівку на Поволжі та в Україні, — продовольство поступало радше gratis. Так, куда ж вони пішли, такі величезні гроші?
Перше, що спадає на думку — переводили на власні особисті рахунки; ну, як сьогодні — скажімо так. Але, порівняння з різних епох бувають і не конструктивні. Одна справа — політик сьогоднішній, що не має за душею рівно нічого. Але, тоді були дещо інші люди, у яких були ще якісь там ідеї, бодай — і гранично дурні. Та й жили вони, це ми знаємо, аж ніяк не потопаючи у розкошах, до яких просто не були призвичаєні. Л. Троцкій був свого часу вищий від Сталіна, а в еміграції жив доволі скромно. Не те, що не мав розкішної яхти, попри оті 11 млн. доларів та 90 млн. франків, але й не відпочивав, ні на Кипрі, ні на Канарах.