Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
«нашєго Міхаіла Сєргєєвіча», — не так воно просто стало отримати добру освіту або посаду повноправному совєцькому громадянинові «єврєйськой національності», чи вже забули? – то, як же з цим? Списки кажете? От і покажіть нам списки совєцької номенклатури, так десь року 1980; табез різних там перевертнів, а так щоб у графі «національність» — так своїми словами й було би проставлене «єврєй». Тоді, можливо, продовжимо дискусію.
От така воно ціна й усій концепції, — дурня це все. Але, це в жодному разі не знімає особистої відповідальності за злочини зі всяких там кагановичів, хатаєвичів, чи як їх там ще.
Доповнення 3. Пакт Молотова–Ріббентропа
Тридцяті роки ХХ ст. проходили під знаком протистояння: боротьби всього вільного світу проти наступу тоталітаризму (або, як тоді казали, фашизму), — в Італії, Німеччині, Еспанії… Найбільш небезпечний московський тоталітаризм, відомий ще з 1917, — причаївся, замаскувався, та щосили удавав із себе соціальну систему — протилежну (!) фашизмові, навіть очоливши антифашистський рух. Не вщухали народні вуличні демонстрації, скликалися гучні антифашистські конгреси, створювалися народні фронти. А душею цієї діяльності й була найпередовіша країна земної кулі, світоч людських надій і свободи, єдина у світі “родіна всєх трудящіхся” — Совєцькій Союз. Це йому вдалося знову обвести круг пальця недалекий “вільний світ”, та він очолював міжнародну антифашистську боротьбу, а голова пролетарських письменників, М. Горькій, — їздив і допитувався інтелігентів Заходу: “С кєм ви, мастєра культури?” — із прогресом та свободою, які остаточно утвердилися у Совєцькім Союзі по 1933 та 1937, чи навпаки — з потворою фашизму (що не знала, ні 1933, ні 1937)? Загроза останнього стала настільки серйозною, настільки близькою, що влітку 1939 пішли переговори делегацій Англії, Франції та СССР, щодо можливості утворення військового союзу проти «держав вісі» (Рим–Берлін), який остаточно зупинив би їх агресію.
Все це біснування, одне до одного, повторюватиметься й по війні, коли “вільний світ” — що так нічому й не навчився, — спіймається на дешеву московську блешню “борьби за мір (і — жєлательно вєсь)”, «разрядкі», чи як їх там ще…
І от, в самий розпал “антіфашізма”…
Як грім з ясного неба прокотилася звістка, що до Москви приїхав сам міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини, яка тільки но стала Третім (або “Тисячолітнім”) райхом. Довго він у Москві не барився, бо все було підготоване заздалегідь (очевидно тоді, коли велися оті “переговори” з Англією та Францією), і 23 серпня 1939 був підписаний відомий пакт Молотова–Ріббентропа, який поділив Європу поміж двома імперіалістичними хижаками: гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР. Як потім казав 31 жовтня 1939 на засіданні Верховного Совета СССР міністр зовнішніх справ В. М. Молотов:
Від часу укладення 23 серпня совєцько–німецької угоди про ненапад був покладений кінець ненормальним відносинам, які існували протягом низки років поміж Совєцьким Союзом та Німеччиною.
Добро, як би тільки це, але… було й ще цікавіше:
За останні кілька місяців такі поняття як “агресор”, “агресія”, отримали нового конкретного змісту, набули нового сенсу. Не важко здогадатися, що тепер ми не можемо користуватися цими ж поняттями у тому ж сенсі, як, скажімо, 3–4 місяці тому. Тепер, якщо казати про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, що прагне до скорішого закінчення війни та до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни та проти укладення миру.
Нагадаємо ще раз, що все це говорилося 31 жовтня 1939, вже після поділу Польщі між новими союзниками. От так треба перехрещувати агресора на миротворця. Розраховане на недоумка? — так, безумовно. Але, — пішло! — та йде й досі…
Подібні молотовські роз’яснення слухняні совєцькі люди сприйняли як звичайно, не замислюючись: раз так — “значіт так надо”. За кордоном пакт Молотова–Ріббентропа пішов істотно гірше. Навіть, серед своїх. Якщо комуністи Англії та Франції хутко виконали команду “кру–у-гом–м!”, то компартії Польщі та Чехословаччини прийшлося просто зліквідувати, розпустити, що й зробив тоді Комінтерн.