Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Вони всі, від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які — саме з цієї причини — жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи — це нищить їх національні культури, національні мови; поготів — національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на “Тору” й “Талмуд”, які ніби проповідують ворожнечу до християн та “гоєв”. Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, — мав про них якесь поняття? — дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім — можливо — акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж — акценту) - в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.
Вони — та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне — російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.
Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? — чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого — теж не сказати.
Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», — то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але — чи щиро? — досвід показав, що ні — в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але… Коли афера з цим зірвалася — справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) - Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо — й усього СССР).
Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, — як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю — без ентузіазму. А вже через якихось два роки — й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення — арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? — разом із Ізраїлем, мається на увазі.
Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, — європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 — простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 — до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм — ніяк не приховував.
Та й Німеччина — годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса — естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок “Мітгарт–бунда” або “Сталевого шолома”, видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера “Гріхи — знову кров”, де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.
Саме там були написані та видані “Міт ХХ ст.” А. Розенберга та “Майн Кампф” А. Гітлера, де теж — нічого не приховувалося. Вони були мало не відразу перекладені російською та стали доступні для совєцької верхівки, отієї самої, ніби — з суцільних жидів. Чи це, бува, не перебільшення? — далебі, жодною мірою. Саме так все й було.
А отже й про Жидівський Голокост можна було сказати, що він був передрішений набагато раніше, ніж стався насправді. Не бачити його наближення — могли хіба що сліпі.
Але, таке тісне військове й політичне співробітництво з Німеччиною, саме цьому й не вписується до концепції, що ніби: “у більшовицькій імперії правлячим народом майже на 30 років стали жиди”. Не вписується абсолютно, та нічого з цим не вдіяти — марно й усилюватись, бо не впишеться ніяк та в жодному разі.
Однак, факти є факти, то — як же це суміщується з тим, що переважна більшість чекистів на верхах Київської ЧК 1919, або керівництва НКВД 1935, або й отого ГУЛАГу — були жидами? Несподіванка? – парадокс? Та — в жодному разі: норма.
Бо, все це було наслідком зовсім іншого — політики “дружби народов”, яку так добре та своєчасно роз’яснив нам іще Іван Багряний. Та згідно якої арештованого українця відправляли до слідчого жида або вірмена (а так само — й навпаки). Ота їх відома політика “сбліжєнія націй”, а як насправді — то стара як світ політика імперії: “раздєляй і властвуй”.
Тут — усе лежить на поверхні, так би мовити. Бо ж каральні органи — то чи не найбільш непопулярна частина кожного суспільства, особливо ж — тоталітарного. От туди й підставляли жидів, у слушному розрахунку, що як доведений до відчаю нарід і кинеться бити більшовиків, то й виб’є спочатку енкаведистських жидів, а російські більшовики тим часом встигнуть накивати п’ятами. А от після «побєди» над Німеччиною, бодай і трохи пірровою, годі казати, більшовики уперше почули себе міцно в седлі, та жиди їм стали аж ні до чого; то вони й показали нарешті всім, де воно раки зимують. Широко задуманий процес «жидівських лікарів», щоправда, зірвався, але… не забарилися наслідки. У наступні роки, від «нашєго Нікіти Сєргєєвіча» та аж по