Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Коли нам брешуть про якийсь там «мілліон совєтскіх партізан на Україні», то це й слід сприймати як брехню, але… Чи не більше було полишено в Україні навербованих НКВД “сєксотов”, які — працюючи на нємцєв (їм і таке дозволялося) - пильно приглядали за своїми ближніми: хто та що поробляє, з ким спілкується та чим дише… Одне слово — як в останньому Совєцькому Союзі: інфраструктура НКВД працювала і в окупації. Обов’язком цих людей було повідомляти німців, які вперше з’явилися в окупованій країні і нічого про неї не знали, про необхідне: хто з окупованих совєцьких громадян — є хто. Чи то підозрюється НКВД у національно–свідомому українстві, чи є жидом. Втім, і з цим, як же важливим, — бували “накладки”. Уже на зиму 1941–1942 у комендатурах гестапо накопичилося стільки доносів (анонімних, ясна річ), що, як це сформулював слідчий гестапо одного з великих українських міст — “кожен його житель мав би бути двічі комуністом та тричі жидом”. В інших окупованих німцями країнах Європи вони нічого подібного не бачили, та щиро дивувалися, забувши, що совєцькі люди пройшли сталінську школу донощицтва ще 1937.
«Внєдрялі», часом, своїх людей і до німецької інфраструктури. Так, один досить відомий (обласного масштабу) функціонер НКВД, латиш знайомий з німецькою мовою — працював в окупації на відповідній посаді в гестапо Дніпропетровська. Зник, невідомо — куди, з подібної ж посади в Донецькій області, кілька років по «освобождєніі». Певно, хтось із конкурентів зумів його скомпрометувати. А може й сам десь прислужився німцям над міру: адже, ці люди мусили ходити по лезу ножа…
Отже, навряд чи варто хвалькуватися отим вигаданим «мільйоном партизан в Україні», бо то був радше “мільйон сексотів”. єдиними, хто воював з німцями на окупованій Україні, — були загони ОУН–УПА, але вони мусили воювати на два фронти: проти німецьких окупантів і проти совєцького енкаведистського підпілля.
Варто пригадати й про ще одне цікаве використання окупації; втім, як і наступного “освобождєнія”. Вивозили підприємства, спеціалістів, але проводили й призов до армії. Молодь, необучену і погано озброєну — кидали назустріч німцям, на захист тих міст, про які було напевно відомо, що їх віддадуть. В подібний спосіб діяли й потім, підчас “освобождєнія”. Не встигнувши знову окупувати якусь місцевість в Україні — її молодь мобілізували й кидали на найбільш м’ясорубні відтинки фронту.
Колись оті московити, що не в стані були додуматися до звичайного димоходу, у своїй історичній справі агресії та геноциду — діяли мало не оптимально. Та, й дійсно, як би в іншому разі змогли би вони розповзтися розбоєм і геноцидом по отій “1/6 зємного шара”? Отже, не відстало від предків і пізніше — совєцьке московське сміття, з їх убогими сирітськими “піснями” та придуркуватими “лозунгамі“.
14. Потім був Нюрнберг
Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями був навмисно проведений в місті Нюрнбергу, де скликалися всі партайтаги, з’їзди НСДАП, на яких виступав із промовами Гітлер. Це було так само логічно й символічно воднораз, як провести би суд над московськими злочинцями — саме в Москві. Він протягнувся від 20.11.1945 по 1.10.1946, зайняв загалом 403 засідання. Працювало по двоє суддів від чотирьох союзних країн: США, СССР, Англії та Франції. Головою був британський лорд Джеффрі Ловренс. Гітлер, Гіммлер і Гьоббельс на той час покінчили з собою, а Мартін Борман кудись збіг; правдоподібно — до Совєцького Союзу. Судили Гьорінга, фон Ріббентропа (про пакт Молотова–Ріббентропа на суді не пригадували), Альберта Шпеера, Роберта Лея, Ялмара Шахта, Ганса Франка та інших. Загалом — другий–третій ешелони гітлерівської верхівки.
Головний обвинувач від США, прокурор Роберт Джексон, розпочав свій виступ у такий спосіб: