Ніж, якого не відпустиш

БУМ!!!

Вибух зносить канати і опору, розкидаючи на нас запалені щіпки і стирає всі думки, Шум і звуки.

Коли ми знову можемо туда подивитися, міст уже весь горить і починає хилитися набік, і ми бачимо як кінь пана Мак-Інерні дибиться і спотикається, спиною натикаючись на ще чотирьох чи п’ятьох коней які підходять ззаду.

Полум’я стогне дивним яскравим зеленим кольором і раптом появляється несподівана нестерпна жара, ніби найсильніший сонячний опік в моєму житі, і я думаю шо ми самі загоримося, коли наш кінець мосту просто відвалюється і забирає з собою пана Мак-Інерні та його коня. Ми сідаємо і дивимося як вони падають і падають і падають у річку внизу, падають з‑зависоко аби вони це пережили. З їхнього боку міст дотепер причеплений і вдаряється об протилежну скелю але горить так люто шо ще трошки і згорить на попіл. Мер і пан Прентісс‑молоччий і всі решта задкують на своїх конях від нього.

Дівчинка злазить з мене і ми лежимо секунду, дихаєм і кашляєм, пробуємо зупинити собі памороки.

Ото срака-гузиця.

— Всьо добре? — кажу я до Манчі, якого дотепер тримаю рукою.

— Вогонь, Тодде! — гавкає він.

— Так, — кашляю я. — Великий вогонь. В тебе всьо добре? — кажу я до дівчинки, котра дотепер сидить, дотепер кашляє. — Бляха, шо то було в цій штуці?

Але ясно шо вона нічо не каже.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — чую я з іньшого боку каньону.

Я дивлюся. Це мер, котрий перший раз кричить шось мені особисто, через полотно диму і жари, від чого він виглядає зовсім хвилясто.

— Ми ще не скінчили, юний Тодде, — кричить він через тріщання горящого мосту і рев води внизу. — І блисько не скінчили.

І він спокійний, і дотепер, бляха, чистенький, і так дивиться, ніби він без варіантів получить то шо хоче.

Я встаю, витягую руку і показую йому два пальці, але він вже пропадає за великими хмарами диму.

Я кашляю і знову спльовую кров.

— Нам треба йти далі, — кажу я, ще кашляючи. — Може вони повернули назад, може тута нема іньшої дороги на цей бік, але нам не треба чекати аби з цим розібратися.

Я бачу ніж в пилюці. Мені скоро стає встидно, ніби ще один окремий біль. Всьо шо я сказав. Я нахиляюся і беру його і кладу назад в чохол.

В дівчинки дотепер опущена голова, кашляє сама до себе. Я беру її торбу і протягую їй.

— Ходи, — кажу я. — Можна принаймі забратися від диму.

Вона піднімає погляд на мене.

Я дивлюся на неї.

Моє лице горить, і не від жари.

— Вибач, — я відвожу погляд від неї, від її очей, і лиця, порожнього і тихого як завжди.

Я вертаюся назад на стежку.

— Віола, — чую я.

Я розвертаюся, дивлюся на неї.

— Шо? — кажу.

Вона дивиться на мене.

Вона відкриває рота.

Вона говорить.

— Моє ім’я, — каже вона, — Віола.