Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Що ти сказав, святий отче? — каже тремтячими губами.
— Так, сину мій. Хіба ж ти не прийшов до мене, щоб сказати: один із сильних світу цього хоче знищити другого; коли ж се вчинить, ти, слуго Христа, мусиш проклясти пам’ять жертви і закликати до молитов за вбивцю…
Астурій голосно з полегшенням зітхає. А він так перелякався слів єпископа. Усміхається вже майже радісно і наче поблажливо.
— Я негідний судити тебе, святий отче, — каже, — але ж ти зволиш жартувати з найсвятіших слів.
У позначених стражданням очах єпископа відбивається безконечна туга.
— Я не жартую, сину… Хіба ж тебе не вчили, що кожний тяжкий людський гріх — се нова via crucis для Христа? Що вже казати про такий гріх, як убивство…
— Але ж тут і мови немає про вбивство. Йдеться лише про благо держави та про усунення людини, правління якої штовхає імперію в прірву… А якщо загине імперія, то свята Христова віра…
— Думаєш, що теж загине, правда?
— Ні, ні, я так не думаю, апостольський мужу… Але вірю, що коли — хай береже нас від цього Христос — розпадеться чи перетвориться на руїну Sacrum Imperium, для святої релігії, її вірних і Божої Церкви знову настануть такі важкі часи, що насправді гріхом чи шаленством було б вагатися, чи можна, щоб цьому завадити, пожертвувати життям одної людини…
— Сину мій, лише Бог має право розпоряджатися людським життям і лише…
Але Астурій не слухав його і тяг своє:
—… одної людини, до того ж ворога святої релігії та Церкви.
— Я про це не знав, найясніший мужу.
Астурій знову облився багрянцем.
— Ні… лише ясний… clarissimus.., принаймні поки що..
Егзуперанцій не міг стриматися від усмішки.
— Отож, я не знав про це, ясний мужу…
Іспанець глянув на нього з безконечним здивуванням.
— В якому світі ти живеш, святий отче? — скрикнув. — Невже справді не знаєш, що ще за попереднього спільного консулату вічних Августів святий арелатанський єпископ Патрокл так сильно був поранений нікчемним трибуном Барнабом, що невдовзі помер[65]?… Невже не знаєш, хто намовив Барнаба на цей вчинок?
— Знаю.
— Але ж напевне не знаєш, апостольський мужу, що було справжньою причиною смерті твого улюбленця Тита…
— І це знаю, сину мій.
— Знаєш, отче?… знаєш?… і ще й захищаєш убивцю від справедливої кари?…
— Бог його покарає, сину…
— Так, Бог! — із запалом гукнув Астурій. — Бог, який нас покликав, щоб сповнити святі Його вироки. Можеш покликати вігіліїв[66] чи солдат, отче, можеш видати мене на муки, але його це й так не врятує, а ти ж подумай, слуго Христа, чи ти не повинен своєю радою, повагою і молитвами співдіяти з тим, який хоче звільнити світ од ворога віри та Церкви… від убивці Божих слуг…
Змучена голова тяжко опала на схудлі руки.
— Чи ви ніколи не перестанете вплутувати Бога й релігію у свої сварки, пристрасті та ненависті, о сліпці?! Був Іоанн, — то Боніфацій волав: «Безбожний Іоанн! Таємний язичник! Гонитель слуг Божих!» Пізніше ж приходить Фелікс і закликає до помсти: «Боніфацій — облудник… відкритий спокусник… має жінку-аріанку… дитину хрестив у єретичній церкві!» А тепер знову ти зі своїм Аецієм, сину, — хіба ж не те саме чините? роздираєте одіж і кричите: «Фелікс — ворог церкви… Фелікс — убивця священників!» Завтра ж прийде новий і гукне: «Аецій приятелює з поганами… Аецій ні у що не вірить…»
— Ти думаєш про прихильність, якою обдаровував найсвітлішого Аеція король гунів, святий отче? — поспіхом спитав Астурій, насилу приховуючи розгубленість.
— Я нічого не думаю, ясний мужу… не можу думати…
— Що ж я маю сказати найсвітлішому Аецію?
Єпископ якусь мить мовчить. Врешті зводить на Астурія великі палаючі очі і, насилу видобуваючи голос із грудей, каже:
— Скажи найсвітлішому Аецію, що я вже скоро помру і що одною з гризот, які заберу з собою до могили, буде гризота за майбутнє імперії під його правлінням… правлінням людини, що йде до влади через злочин… І ще скажи: коли б з’явився ангел Божий і сказав, що ціною кривди одної людини на землю повернеться рай, я сказав би: «Не треба раю»… А коли б сказав: «Так хоче Христос», знаєш, якою була б моя відповідь? Ось якою: «Не вірю тобі, ангеле».
На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.
— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…
65
«Арелатський єпископ Патрокл, діставши безліч ран, був убитий якимсь трибуном Барнабом. Казали, що цей злочин був вчинений з наказу військового магістра Фелікса, за волею якого вбитий був також диякон Тит, святий муж, що роздавав у Римі гроші біднякам» («Хроніка Проспера Аквітанського».)
66
Вігілії — нічна варта.