Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
«Отож, уже», — думає Басс. І хоче вже сказати собі: «Вирішено», — чи ж є сильніший аргумент?… але на льоту переймає цю думку, стирає її і топить у цілому водоспаді нових думок, а найприхильніше зустрінутою з них є: «Прочитаю ще раз».
Читає вдруге, тоді втретє і підкреслює червінню найважливіші абзаци:
«Всі довкола ячать і плачуть: «Імперія гине… близька до знищення…» Але, якщо вже так, то чи слід прискорювати це знищення? Ні, як годиться мужам, слід йому протиставитись, змагатися з ним, чинити все, що роблять моряки на тонучому кораблі. А що ж учинив Фелікс, патрикій імперії? Чи є такий вчинок, яким він міг би похвалитися? Атож, є. Один-єдиний. Наново здобув провінцію Валерію, що її багато років займали гуни. Розміркуй сам, найсвітліший Бассе, чи ж не краще було б, аби найславутніший Фелікс взагалі нічого у своєму житті не вчинив або ще краще, аби взагалі не народився. Що ж він зробив? Посварив нас із королем Ругілою, що був єдиним надійним і справді наймогутнішим союзником імперії. Згадуючи про це, я не власні інтереси маю на увазі».
Басс усміхається. Для Аеція повернення Валерії було майже ударом. Але й імперія не мала з цього жодної користі. Басс певен, що Фелікс учинив це згідно з бажанням Августи лише для того, щоб зробити на зло Аецію. Сплюндрована, спалена, вимерла провінція — це справжній тягар для імперії! Читає далі і за хвилину знову підкреслює вже трохи тремтячою рукою.
«Брут не жалів крові своїх синів, Ромул убив брата, Давид покарав Авесалома. А ми-бо теж римляни, як двоє перших, і шануємо Єдиного, як Давид. Твої предки, найсвітліший мужу, принесли не одну болісну жертву на олтарі Вітчизни, тож ти швидше, не колись зрозумієш, що кров, яка мусить пролитися…»
Басс болісно морщиться. Нізащо не гляне в куток, звідки свердлять йому мозок гіпсові очі апостола. Кров! На Христа, чи ж він колись не плакав над мукою узурпатора Іоанна?! Єдині сльози в його житті, відколи він вийшов із дитячих літ… А це ж було тільки виконанням вироку, хоч жорстокого, але в принципі законного. Натомість тут…
«… у найтяжчі, найгрізніші хвилини сенат добровільно віддавав необмежену владу диктаторові, щоб захищав вітчизну. Хто ж сьогодні захищає імперію? Може, Фелікс? Бачу, як ти в цьому місці посміхаєшся, найсвітліший мужу. Але ж, згідно з літерою закону, Фелікс при боці Августи, як патрикій, має владу диктатора — та не вміє належно її вжити. А чи з волі чи бодай за згодою сенату? Ти сам знаєш, найсвітліший Бассе. Той же, хто насправді захищає імперію, а знаєш, як захищає, той, хто насправді зумів би використати диктаторську владу патрикія — невже скажеш, що ні? — не від Августи її хоче, а від сенату старої Роми. І нехай Христос оборонить, щоб я мав її брати від якихсь преторіанців…»
«Погроза», — думає Басс і читає далі.
«Хто ж із сенаторів гідніший од найсвітлішого Геркулана Басса, щоб якнайдіяльніше співпрацювати при відродженні та зміцненні потуги імперії? Хто інший зуміє пояснити всю суть справи отцям Міста і приготувати усіх щонайсвітліших, найсвітліших і ясних до прийняття того, що через кілька днів трапиться в Равенні…
— Невже ж се напівварвар, вихованець мавполицього короля напівлюдей? — зі щирим захопленням шепоче собі Басс.
«Колись, у дні моєї юності, ти називав заручника, що повернувся від готів, своїм молодим приятелем. Як же приємно було йому згадати про це, коли, виїжджаючи через багато років опісля на війну до Галлії, прагнув мати за спиною в Італії такого префекта преторію, в якому міг бути цілковито впевненим. Але ще приємніше буде йому, коли побачить, що славний рід, великий розум та істинна заслуга (істинна — тричі підкреслено) будуть повністю винагороджені консулатом на найближчий рік».
Розбуджений зі солодкого сну мажордом насилу стримує позіхання.
— Ти мене кликав, пане?
— Так. Негайно квадригу і вісім запасних коней. Їду до Риму.
— На світанку?
— Зараз. У цю мить.
Доброзичлива посмішка все ще квітне в куточках уст Октавіана. Августа. А це найважливіше. Майже важливіше, ніж припис на окремій, з такими труднощами розклеєній карточці:
«Будь спокійний. Раб, який принесе це тобі, зроду глухонімий».
— Ти мій в’язень, ясний Астурію.
Іспанець здригнувся. Отже, всьому кінець? Дурень! Сам собі наготував пастку! Але ж, заради Христа, як це сталося? Навіть найшвидший посланець не міг би хутчіш од нього здолати дорогу від єпископського дому до інсули патрикія. Хіба що мав би крила. «Ангельські крила», — спало раптом на думку і Астурій знову здригнувся.