Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Всі ви його боїтеся, — засичала крізь зуби з такою ненавистю, що Фелікс, хоч добре її знав, мимоволі здригнувся. — Коли б він здійняв блюзніру руку на маєстат, ніхто з вас і пальцем би не кивнув… Але маєте рацію… Я теж його боюсь. Тому час уже закінчити…
Її розпашіле обличчя майже торкалося поблискуючої золотим відтінком бороди патрикія. Відчувала на собі його дихання із запахом зовсім не бридким, як у багатьох чоловіків, а навпаки — приємно подразливим. Подразнював аромат пахощів, що ними натерте було все тіло Фелікса. Іншим разом близькість цього привабливого чоловіка і дражливі запахи, що струменіли від нього, можливо, нагадали б Галлі Плацидії, що вона багато років живе у суворому вдівстві — але цієї миті її мучила тільки ненависть, — для жінок найкраща панацея від усіх тілесних похотей.
— Слухай, — її голос знизився до шепоту, який вухо Фелікса ловило з усе більшими зусиллями, — пам’ятаєш той день, коли ви змусили мене в Аквілеї підкоритися зухвалим вимогам Аеція? О тричі проклятий день!…— вона на мить підвищила голос, щоб одразу ж знову повернутися до шепоту: — Ти казав тоді, що воєначальники не лише на війні гинуть… що не раз від руки власного солдата… під час бунту… як його батько…
— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…
— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.
— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…
Він посміхнувся.
— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…
— Але якщо не загине?…
— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.
Обличчя Плацидії пожвавішало.
— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?
— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.
— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…
Фелікс схилив коліно.
— Що накаже Твоя Вічність?
Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:
— Убий Аеція.
Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.
Відіслала його безмовним рухом руки.
— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.
— Наказую.
Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом: