Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Але одразу ж опанував себе. Гаразд: піде до в’язниці, на муки, під катівський меч, — але ніхто не видобуде з нього жодного слова… Думає про це без піднесення і запалу, але й без неспокою: знає, що зуміє… витримає… Втратить життя, але навіть після смерті не втратить довіри і ласки Аеція. Недаремно він майже з дитячих років солдат: про те, що кожної хвилини може перестати жити, давно вже звик думати зовсім спокійно, хоч і не без щирої прикрості: але ця прикрість не надто відрізняється від почуття, яке викликає в нього необхідність провести дві-три підряд безсонні ночі або раптовий занепад сил одразу ж перед поділом незайманих бранок після звитяжної битви. Отож у цю мить найважливіше не те, що він схоплений і, напевне, чекає його смерть; а те, як Фелікс довідався про всю справу і що саме знає. Він конче мусить це з нього витягти, але наразі слід щось сказати, хоч би й це:
— Коли б я сам не прийшов до твого дому, то не був би твоїм в’язнем, найславутніший, — і знизав плечима.
Фелікс сміється. Завше так сміється, почувши у своїх руках жертву, якої не надто боїться, але яка викликає в нього неясну тривогу. Так було і з дияконом Титом!
— Ніщо вже тобі не допоможе, Астурію… Раз ти до мене прийшов, це певний знак, що сам Христос хотів, аби я дістав тебе у свої руки… Тепер нарешті довідаюсь…
Астурій насилу приховує радісне здивування. Схоже, Фелікс небагато знає, раз сподівається нарешті чогось довідатись. Подумки з блискавичною швидкістю відбудовує весь детально складений дорогою план, зруйнований словами: «Ти мій в’язень»… Але з чого ж почати? Нехай думка працює… працює швидко, хоч спокійно, — водночас слід за всяку ціну щось казати… якомога більше.
— Що ти хочеш зробити зі мною, найславутніший патрикію?…
Фелікс знову сміється, а з цією посмішкою його обличчя здається ще приємнішим і привабливішим, ніж зазвичай. Астурій дивиться на нього з усе більшим здивуванням і думає: «Коли б я не був у його руках, коли б наші сили були рівними, він не був би небезпечним противником…» І уважно прислухається: не слова, які він почує, а сила і напруга голосу, який їх вимовить, дихання, схована за ними душа, — ось що найважливіше!
— Що зроблю?… Під сильною охороною пошлю тебе в дарунку вічній Августі і ти вже мене не обходитимеш, як не обходив учора… Як вважаєш, Її Вічність утішиться з такого подарунку, ні?
І знову сміється, Астурій же дивиться на нього зі щирою заздрістю: якби ж се йому можна було вивільнити той потік радісного тріумфального сміху, що переповнює його груди, а, стримуваний, втомлює і душить: ні, жоден ангел не прилетів до патрикія з пересторогою від єпископа! Тож діяти… діяти якомога швидше, точно згідно з попереднім планом… «Лиш би він не звелів мене обшукати», — з’являється на мить тривожна думка, а все-таки не може стримати слів, що тиснуться на губи:
— Може і втішиться, але, мабуть, не більше, ніж із листів, якій їй вручать, — глянув на великий сонячний годинник, — точно о дванадцятій годині…
Фелікс одразу ж перестає сміятися. Його обличчя, ще мить тому таке вродливе і миле, миттю покривають сотні дрібних негарних зморщок.
— Яких листів? — питає він голосом, уже повним неспокою. Астурій знову знизує плечима.
— Я не маю такої чудової пам’яті, як мій воєначальник, пан і справдешній батько, непереможний Флавій Аецій, то ж не зумію тобі, найсвітліший і найславутніший мужу, продекламувати ті листи повністю, але дещо пам’ятаю: ««Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл., — це, мабуть, Платонові, найславутніший мужу? — і на думку не спаде…», або ж інше місце: ««Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало…».
— Годі, Астурію… заради Христових мук, годі… не кажи вже, нічого вже не кажи…»
Колір обличчя Фелікса не надто відрізнявся від кольору землі, коли він кинувся до Астурія, однією рукою вхопив його за плече, другою заткнув рота, — а за мить, переконавшись, що молодий комес справді замовк, — наче вкушений змією, побіг до одних дверей, других, третіх… підняв пурпурову заслону, потім другу, — блакитну, гаптовану сріблом, — врешті впевнившись, що ніхто не підслуховував, повернувся на попереднє місце з обличчям, ще землистішим. Випещені руки тремтіли, так само, як гарно викроєні губи, що тонули в густих кучерях бороди.
— Звідки… звідки ти знаєш про ті листи?…
— Я сам послав їх вічній Августі…
— Ти?… ти?… Звідки вони в тебе?… Заради Бога, звідки вони в тебе, Астурію?
Голос Фелікса, спершу гнівний і повний нестримного шалу, з кожним словом звучав усе прохальніше.