Аецій, останній римлянин

Фелікс глянув на Астурія, наче мав перед собою божевільного.

— О, безумний юначе! — скрикнув. — Хіба ж я не примножив цим імперію?

По-солдатськи, по-жовнірськи, простацько, голосно іспанець плюнув у воду, що наспівно дзюркотіла в басейні.

— І така голова має правити святою Римською імперією! — крикнув він у нападі гніву, справді щирому, але зі значно менше щирим здивуванням. Знав-бо, що Флавій Констанцій Фелікс здобув патрикіат імперії не завдяки своїй голові, а завдяки свояцтву, зрештою, досить далекому, з феодосієвим домом, а передусім завдяки своєму величезному багатству, яким насправді засліпив обидві столиці та весь Захід у рік свого консульства. Це потроху знав і сам патрикій: вже кілька років відчував, що завдання, яке він взяв на свої плечі, незрівнянно переростає його сили, здібності, здогадливість і навіть найкращі заміри. Мармурова статуя Атласа, що оздоблювала перистиль його гарної інсули, викликаючи обурення та гнів Августи, саме й була таємним виразом оцих його роздумів про тягар влади. На щастя для себе (йдеться про дуже обмежене щастя!) мав надто мало уяви, а вдачу нерівну, в засаді легковажну та безтурботну: його ніколи не мучили похмурі думки про майбутнє, про небезпеки, які могли йому загрожувати, удари, зради, змови і замахи, які зганяли сон із очей Плацидії. Але, на відміну від неї, він зовсім не мав гарту супроти таких неспокоїв і, коли йому траплялося — вкрай рідко, — їх зазнавати, одразу ж впадав у крайнощі: або в безнадійний розпач і цілковиту безпорадність, або в бездумну жорстокість. Це останнє проявилося чотири роки тому в історії з арелатанським єпископом і дияконом Титом, але тепер, здавалося, переважило те інше: раптовий розпач і почуття цілковитої безпорадності. Спробував змагатися з ними.

— Як же це, Астурію, — шепнув, — хіба ж листи, про які ти кажеш, не є найкращим доказом моєї приязні до Аеція?… Ми разом, маючи на увазі спільне благо і спільну користь, вирішили позбавити Боніфація впливу на Августу. Хіба ж я цього не добився?…

— Добився, Феліксе, але для того, щоб, позбувшись одного суперника, позбутися потім другого — Аеція… І не бреши, що ти задумав це разом із Аецієм… Ти до нього писав, умовляв, спокушав, але що тим здобув?… чи маєш доказ… бодай один лист, в якому Аецій написав би, що схвалює твій намір?

Патрикій сидів нерухомо, з обличчям, втуленим у все холодніші руки: о дурню над дурнями… нещасний мужу з дитячим розумом!… мав доказ… мав листа від Аеція із, щоправда, неясним, а все ж легко вгадуваним схваленням того, що Фелікс чинив проти Боніфація… І знищив того листа, о нещасний!… знищив, бо так, як і Аецій, присягнув святими себастьяновими стрілами, мощами святих Юстуса і Пастора, спасінням батькової душі, найсвятішим Хресним Деревом! На якусь мить вчепився за раптову надію позвати Аеція до єпископського суду за кривоприсяжництво, блюзнірство і святотатство! Але ж тоді треба буде зізнатися у замірі та виконанні всього спритного і хитромудрого плану проти Боніфація, а цього Августа ніколи б йому не подарувала! Отож упадав що далі, то в більше отупіння і не озвався й словом під час довгої промови Астурія, в якій молодий іспанець, сиплячи сотнями аргументів і прикладів, доводив, наскільки він, Фелікс, нездатен управляти імперією — навпаки, скільки непоправної шкоди завдав він цій імперії! Лише тоді, коли Астурій вимовив слова: «Переможні війська довше цього не стерплять», у найбільшій тривозі схопився з мармурової лави і гукнув: