Аецій, останній римлянин

Велика пурпурова завіса раптом здригнулася, покрилася тисячею дрібних зморщок і безшумно розсунулась, відкривши очам Фелікса та Леонтеса величну постать Августи Плацидії. Обидва стали навколішки й чекали, доки Її Вічність зволить промовити. Проте, хоч обидва прибули до Лаврового Палацу на виразну вимогу Августи, що виключала всяке зволікання, Галла Плацидія не надто поспішала розпочати розмову. Пронизувала так добре їй знайомих чоловіків пильним суворим поглядом, а вони мусили стояти навколішках. Фелікс відчував, що в ньому здіймаються дві хвилі водночас, обидві однаково небезпечні, бо обидві домагалися зовнішнього прояву: хвиля злості й веселощів. Лютився, що мокрого холодного вечора, коли ломить йому кості у всьому тілі, а найбільше в ногах, його вирвали — на знати навіщо, — із затишної робітні, де він з ногами, які Падузія дбайливо закутала теплою тканиною, читав біля коминка дев’ятнадцяту книгу «Граду Божого[56]». Натомість хотілося йому сміятися, бо чудово знав, чому Плацидія, до кімнат якої він вільно входив, коли бажав, так довго тримає його на колінах разом зі слугою. То був день потрійно ревної царственості, — один із тих днів, коли Плацидія вважала доречним нагадати навіть вищим достойникам імперії, що вони — лише пил перед ликом освяченого Христом монаршого маєстату і що навіть найсуворіші вимоги церемоніалу зобов’язують їх нарівні з найнижчими із гуміліорів[57].

Натомість старий Леонтес, кості якого, напевне, боліли куди сильніше, ніж у Фелікса, колінкував із обличчям, повним захоплення, з очима, побожно втупленими в кінці черевиків Августи. Колінкувати перед імператорським маєстатом за життя, а Божим — після смерті — от що було для нього щастям, найвищим, і, на його переконання, цілковито неподільним.