Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
«Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало на тому, щоб позбавити Пл. єдиного насправді їй відданого, а нам обом однаково неприхильного приятеля».
У ще іншому листі:
«Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл. і на думку не спаде…»
«Обидва ці листи для Астурія», — вирішує Аецій, гризучи тупий кінець стилоса.
До намету крізь численні шпарини нахабно вдирається блідість світанку. Magister utriusque militiae відокремлює три листи, решту неквапливо складає до тієї ж чорної скриньки, яку ховає у велику шкіряну торбину, а потім так само неквапливо починає роздягатися. Повністю роздягнувшись, гукає:
— Траустіло!
До намету вбігає гунський підліток такий потворний на вид, що король Ругіла порівняно з ним виглядає як Меркурій, що бере шлюб із Філологією[55]. Однак Аецій приязно гладить його долонею по щоці і, відкидаючи завісу намету, босоніж виходить на замерзлу о цій порі року і дня землю.
Дме холодний вітер, пориви якого зі скаженою силою підкидають вгору ноги повішеників, що сотнями покривають дерева навпроти римського табору. Це все або варварські бранці, які не захотіли перейти на імператорську службу, або ж колони, що опиралися, коли військо забирало їхніх коней. Та Аецій не боїться ні вітру, ні холоду, — Траустіла вилазить на високий стілець і виливає на свого пана цілу коновку крижаної води. Magister utriusque militiae пирхає наче кінь, потім бере з рук хлопця великий відріз шорсткої білої тканини, в яку загортається, наче в тогу, і гукає до трубача, що немов із-під землі виріс:
— Будити табір! За годину в дорогу!
Велика пурпурова завіса раптом здригнулася, покрилася тисячею дрібних зморщок і безшумно розсунулась, відкривши очам Фелікса та Леонтеса величну постать Августи Плацидії. Обидва стали навколішки й чекали, доки Її Вічність зволить промовити. Проте, хоч обидва прибули до Лаврового Палацу на виразну вимогу Августи, що виключала всяке зволікання, Галла Плацидія не надто поспішала розпочати розмову. Пронизувала так добре їй знайомих чоловіків пильним суворим поглядом, а вони мусили стояти навколішках. Фелікс відчував, що в ньому здіймаються дві хвилі водночас, обидві однаково небезпечні, бо обидві домагалися зовнішнього прояву: хвиля злості й веселощів. Лютився, що мокрого холодного вечора, коли ломить йому кості у всьому тілі, а найбільше в ногах, його вирвали — на знати навіщо, — із затишної робітні, де він з ногами, які Падузія дбайливо закутала теплою тканиною, читав біля коминка дев’ятнадцяту книгу «Граду Божого[56]». Натомість хотілося йому сміятися, бо чудово знав, чому Плацидія, до кімнат якої він вільно входив, коли бажав, так довго тримає його на колінах разом зі слугою. То був день потрійно ревної царственості, — один із тих днів, коли Плацидія вважала доречним нагадати навіть вищим достойникам імперії, що вони — лише пил перед ликом освяченого Христом монаршого маєстату і що навіть найсуворіші вимоги церемоніалу зобов’язують їх нарівні з найнижчими із гуміліорів[57].
Натомість старий Леонтес, кості якого, напевне, боліли куди сильніше, ніж у Фелікса, колінкував із обличчям, повним захоплення, з очима, побожно втупленими в кінці черевиків Августи. Колінкувати перед імператорським маєстатом за життя, а Божим — після смерті — от що було для нього щастям, найвищим, і, на його переконання, цілковито неподільним.
55
«De nuptiis Philologiae et Mercurii» — пізньоантичний роман.
56
«Про Град Божий» — богословський трактат Августина Блаженного, написаний під враженням здобуття Риму Аларіхом.
57
Humiliores — простолюд, нижчі стани.