Аецій, останній римлянин

Геркулан Басс саме дочитав листа до половини, коли раптом відчув щось дуже неприємне. Спершу не міг зрозуміти, що це таке, а, врешті усвідомивши, голосно засміявся і знову взявся за читання. Але неприємне відчуття не полишало його, навпаки: переслідувало все сильніше, так що мусив знов урвати. Справді неприємно відчувати і знати, що за тобою стежать… що кожен порух повік, кожне зморщення чола чи брів, кожне скривлення рота — одразу ж стають здобиччю чотирьох пар безжальних хижих очей, які пильно дивляться на нього з чотирьох кутків кімнати… Дарма, що ті очі мертві і належать гіпсовим чи бронзовим обличчям: підстьобнута безсонням і все сильнішою тривогою уява можного сенатора сама оживить загадковим усміхом гарне обличчя Платона, а холодні риси Цицерона ще більше заморозить гримасою погорди і наче відрази. На апостола Павла краще не дивитися взагалі — кожен кинутий у його бік погляд лише поглиблює риску сумної задуми, що перетинає низького лоба під кучерявим волоссям; лише Октавіан Август не прогнав іще з кутиків уст доброзичливої посмішки і, здається, сам охоче взяв би участь у читанні листа — так сильно вигнулася вперед його тонка юнача шия. Але Басс спішить до кінця листа і не чекає, коли безрукий і безногий імператор зійде з мармурової колони та скаже: «Трохи відсунься, друже…» Бо в кінці, тричі підкреслений, стоїть якийсь припис — досі він не встиг зиркнути на нього, повністю поглинутий обдумуванням кожного слова по черзі, а всі ці слова однаково важливі. Навмисне не хоче забігати наперед: наче стає до бою з кожним новим реченням, повністю озброєний ґрунтовним обдумуванням усіх попередніх. Врешті дістався кінця. От і припис: «Дано» — потім замазана цифра дня перед червневими календами — а тоді знову виразно: «в таборі на Колубрарійській горі через годину після повного розгрому короля готів».