Аецій, останній римлянин

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у вир битви усе нові vexillationes гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих коней, які військо недавно виривало у селян разом із життям!… Сам Аецій зійшов із коня та з величезним франконським щитом у лівій і довгим аланським списом у правій руці повів до бою першу спішену тисячу вершників. Це були майже самі готи, ветерани з-під знаків Гайна, Сара і Стиліхона. Йшли повільним розміреним кроком, не переймаючись хмарою стріл, якою привітали їх із арбалетів побратими, свояки, кревні, — може, рідні брати й сини… За мить зіткнулися як два могутні германські тури — немов рогами вперлися одні в одних подвійним лісом наконечників списів і, наче ревінням, наповнили небо й землю бойовим криком… таким самим криком!… Тою ж мовою розпаляли їх вожді, та ж молитва спливала з вуст умираючих… Билися мужньо, затято, дико — і дико помирали, одні pro Pace Romana, інші — закладаючи основи майбутньої держави і потуги, яких навіть не передчували…