Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
«На початку серпня 1942 р. частини 197–ї піхотної дивізії, — розповідав він, — зайняли хутір Красний Басковського району. Власне, цей хутір покинули самі німці. Я одержав завдання штабу дивізії: взяти 6 чоловіків з так званої «трофейної команди», що складалася з всіляких калік, і реквірувати в хуторі всю худобу і продукти. В хуторі вже «хазяйнувало» невелике з'єднання одного з полків дивізії. Я з шістьма червоноармійцями–трофейниками, в супроводі політрука полку, приставленого до мене, очевидно, для догляду, направився в частину хутора під горбом, ближче до берега Дону. Коли ми ввійшли між хати, побачили групу червоноармійців, попереду із автоматом у руках ішов сержант із молодецьки закинутою назад шапкою–пілоткою. Ми йшли на яких десять кроків позаду цієї групи. Несподівано з бокової вулички, що вела до берега Дону, вибіг, підскакуючи на одній нозі, місцевий хлопчик 4–5 років. Сержант вмить дав «очередь» з автомата і цей хлопчисько, перерізаний кулями, упав. За якусь мить із–за того ж ріжка вийшла жінка з двома відрами на коромислі. Звуки пострілів вона, очевидно, чула щодня і вони її не стривожили. Вона завернула туди ж, куди біг хлопчик, — назустріч червоноармійцям (хлопчик був її синок, що бігав із нею до річки по воду). Вона дивилась на червоноармійців, не помічаючи, що її дитина лежить у крові. Коли погляд її упав на закривавлену дитину, вона крикнула; в цю мить сержант знову «дав очередь» і жінка упала, також перерізана кулями. В кілька скоків я підбіг до сержанта і, вихопивши пістоля, крикнув до нього: «Що ти, негіднику, зробив?» В цей час із сусідньої хати вискочив старший політрук батальйону 828–го полку (прізвище його забув) і, вихоплюючи на ходу пістоля, крикнув до мене: «Ти кого зачіпаєш, мерзотнику?… Уб'ю!…» І скермував пістоля мені в голову! На щастя, мій політрук встиг ухопити його руку і куля пройшла над головою, пробивши мою пілотку. Цей зухвалий політрук довго змагався, все хотів застрелити мене — теж офіцера — за те, що я насмілився перешкоджати нищити ворогів. На мої завваження, що цей сержант убив чотирирічну дитину і його ні в чому неповинну матір, політрук кричав: «Сержант діяв, як вірний син «родіни». Він — комсомолець, а не якась безпартійна сволоч. Тільки вчора його нагородили відзнакою «За храбрость». Всі, хто побував у ворога, — і люди, і собаки, і коти… — всі фашисти і зрадники, смерть всім «ізменнікам!» — гістерично кричав він.
За два дні німці вибили наших із хутора Красний, а ще за тиждень наші знову взяли цей хутір. Одному з сержантів 828–го піхотного стрілецького полку наказали зайняти групу хат, що стояли за півкілометра від хутора. Німців уже не було, отже, сержант без пострілу зайняв ці хати. Призлизно за 600–700 метрів від цих крайніх хат була дорога, по якій безпереривно низкою тягнулись німецькі танки й авта в напрямку на Сталінград. Німці рухались по шосе, не звертаючи уваги на те, що робиться в хуторі. Очевидно, вони знали, що на цьому відтинку мостів не було, отже, ні танки, ні артилерія не могли бути перевезені. Сержант, як кажуть, зайняв оборону: розташував людей, два кулемети й також сидів тихо, не робив жадних спроб турбувати ворога.
За півгодини до позиції, зайнятої сержантом, підійшли з хутора старший політрук батальйону (той самий, що хотів мене застрелити) разом із командиром батальйону. Вони стали десять–п'ятнадцять кроків від окопу, біля крайньої хати, щоб не бути поміченими ворогом, і в біноклі спостерігали за рухом на дорозі. Сержант вихопив ручну ґранату і кинув на них. За кілька секунд обох їх рознесло на шматки. Сержант з дванадцятьма червоноармійцями, не кваплячись, пішли до дороги і віддались у полон німцям. Коли за півгодини прийшли з хутора, то знайшли лише трупи команданта та політрука.
Випадків такого ставлення до своїх командирів було дуже багато. Наприклад, у Вешенському районі, біля хутора Горохове, на початку серпня 1942 р. начальник штабу 828–го піхотного полку Вишневецький повертався з командного пункту до штабу полку. Віддаль — коло двох кілометрів, в тому числі коло 400–500 метрів ліском. До штабу полку примчав кінь, на ньому, якось зачепившись ногами за стремено й рукою за уздечку, лежав начальник штабу полку Вишневецький із розпоротим животом, в грудях стирчав кинджал. Цей начальник штабу, колишній чекіст, був винятково жорстока людина, нестриманий садист, який не одному червоноармійцеві прострілив голову за якісь дрібниці, за «провини», які існували тільки в хворобливій уяві того «начштабу».
Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що «…на першому етапі війни населення «охоче» зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…»[101]
101
«В побежденной Германии». Сабин–Вогулов. 1947, стор. 68–69.