Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Слід звернути увагу, що у відкритому листі від 26 січня 1919 р. П. Болбочан відверто заявляє про свої наміри виїхати з України після свого звільнення й відмовляється від подальшої співпраці з урядом УНР. «Требую для себе свободи, я її заслужив, — наголошує він. — Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі» (Док. № 6). Останні слова яскраво відбивають загальний настрій П. Болбочана, та й, зрештою, глибину конфлікту, який утворився між ним та проводом Директорії.
Як зазначає у своєму нарисі про П. Болбочана М. Середа, полковник «замість спокійно виждати слушний час і заховати в його положенні такт, перейшов в атаку на всіх тих, хто мав нещастя в той час репрезентувати уряд». На думку автора, саме через перший лист отамана, в якому той не пошкодував «ні чорнил, ні погрозливих і образливих слів», лідери лівих політичних партій «вимагали від Головного Отамана суворого покарання Болбочана, яко виразного і відомого контрреволюціонера, що своїми відозвами підривав престиж уряду і політичних угрупувань» 194.
Між тим, після арешту П. Болбочана військова ситуація на антибільшовицькому фронті ще більше погіршилась. Свою діяльність на посаді командувача Запорізького корпусу Волох виявив тим, що заборонив носити погони, введені за часів Гетьманату, та наказав ввести як відзнаку червоні розетки — символ революції 195. Обіцяного наступу на Полтаву на чолі з отаманом О. Волохом українські частини так і не здійснили. Натомість самовільне залишення фронту Гайдамацьким полком під командуванням О. Волоха дозволило більшовицьким частинам здійснили прорив, що стало однією з причин відступу вглиб УНР всієї Лівобережної групи.
Після арешту П. Болбочана бойовий дух запорожців неухильно падав. Стомлені в тяжких боях частини були не в змозі дати належної відсічі ворогові. Новий командувач не зміг організувати належної оборони. Майже вся Лівобережна Україна на початок лютого 1919 р. опинилася в руках Червоної армії 196. Амуніція, військові припаси та склади дісталися ворогові.
На вигнанні
Під час евакуації Києва Є. Коновалець, не маючи права «звільнити отамана Болбочана на власну руку», декілька разів звертався до військового проводу з проханням вирішити питання його подальшої долі. «З огляду на евакуацію Києва, і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти отамана Болбочана в момент спішного залишення Києва, — писав він згодом у своїх спогадах, — я категорично поставив домагання до головного командування вислати отамана Болбочана в Станіславів для остаточного проведення там слідства чи суду» 197.
Про долю двох інших заарештованих і досі точно не відомо. Деякі джерела, про які згадує Коновалець, свідчать, що, перебуваючи під арештом у приміщенні військової варти, вони нібито дали хабара і спокійно мешкали в Києві ще кілька днів до евакуації урядових інституцій УНР. На думку ж самого Є. Коновальця, арештовані просто втекли з гауптвахти й декілька днів перед приходом більшовиків переховувалися у місті 198. 1 лютого 1919 р. П. Болбочан у супроводі особистого ад’ютанта сотника М. Письменного виїхав до Станіславова під вартою Січових Стрільців Осадного корпусу. За кілька днів до нього приєдналася дружина — Марія Болбочан (Док. № 11).
У Станіславові П. Болбочан мав перебувати під наглядом місцевої влади. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки зустрів полковника більш ніж привітно, надавши йому приміщення в готелі «Уніон» 199. Перебуваючи у місці осідку галицького уряду, він не полишає надії зняти з себе обвинувачення та повернути своє добре ім’я. Нагляд місцевої влади значився лише на папері й П. Болбочан опинився в центрі уваги одразу декількох політичних сил. Але найчастіше в цей час він зустрічався з представниками Української демократично-хліборобської партії та Української партії соціалістів-самостійників.