Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Що про мене Сонька намолола? — запитав його Пелікан. Сердито запитав, немов заздалегідь вирішив про Софію Демидівну: все, що пам’ятала, — виказала.
— Нічого не намолола, — відповів Ігор, — навіщо ти так про неї. Гарна у тебе родичка — вже не знаю, ким вона тобі доводиться. Сказала, що давним-давно тебе не бачила, ні слуху про тебе, ні духу… Так, по-моєму, вона до тебе як до респектабельного паночка ставиться. З царем у серці і в голові.
— Авжеж, — засміявся Пелікан. — Сонька свята жінка, всі у неї добрі та чесні, поганих немає. — І до дядька Матвія торжествуюче: — Бачив? Нічого було паніку зчиняти. “Не ходи сюди, не ходи сюди…” — перекривив він дядька Матвія.
Той знову не образився — все від нього, як від стінки, відскакувало, сказав незрозуміло:
— Не ходив би — сам пішов би…
А Пелікан відразу ж відповів.
— Інший піде, їхали бояри. Ось він… — І на Ігоря кивнув.
— Йти далеко, — коротко зауважив дядько Матвій. — А тобі сидіти й сидіти…
Нарешті Ігор не витримав цілковитого невідання.
— Може, поясните, в чому річ?
— Поясни людині, Гринь, — суворо сказав дядько Матвій. — Він мені подобається. Серйозний.
Ось і дочекалися! Ігор посміхнувся подумки. Велике діло: нас серйозними назвали.
— Поганих не тримаємо, — зарозуміло підтвердив Пелікан і випалив не роздумуючи, без підготовки: — Понесеш кудись один пакетик. Дуже цінна річ!
Так. Слово мовлене. Що ж, Ігореві доручено велику справу, це без сумніву. Велика, важка і ризикована. І дивна річ: він зовсім не думав зараз про небезпеку. Більше того: жодного разу не згадав ні про темне подвір’я на Кутузовському проспекті, ні про “ввічливих” хлопчиків, ні про їхні загрози, ні про свої — непіддільні! — страхи. Чужа пам’ять робила його сміливим і рішучим, а своя ні про що неприємне не нагадувала. Послужливою була.
— Гаразд, — сказав він. — Куди йти?
Пелікан перехилився через стіл, майже ліг на нього. Зашепотів. Правда, шепіт його було в сусідній кімнаті чутно.
— Кілометрів за сто на північний захід — по вашій з професором дорозі, гака давати не доведеться, — повинна зараз стояти двадцять друга кавдивізія. Командиром у них Іван Федорович Сокол, людина геройська. А начрозвідки — Семен Дворников. Запам’ятай їхні прізвища. Прийдеш до Семена, доповіси про мене так: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. І передаси пакет. Засумнівався:
— А повірять?
— Повірять. Тільки так і скажи, слово в слово: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. Запам’ятав?
— Запам’ятав. Справа нехитра.
— Запам’ятати — туг і справді хитрість не потрібна. А ось дійти…
— А що “дійти”? Йшли ж досі…
— То досі.
— Чи що змінилося?
— Може, й не змінилося. Бог розсудить.
— Знову ти про бога, Пелікане!
І тут мовчазний дядько Матвій своє вставив, і не без суворості.
— Про бога ніколи не завадить згадати.
Ігор здивовано подивився на нього, а Пелікан гмикнув і підморгнув Ігореві:
— Це у дядька від старого ладу. Тяжкий спадок царизму.
— Базікало ти, Гринь, — без злоби сказав дядько Матвій. І до Ігоря: — Серйозну справу тобі доручаємо, хлопче. Сам бачиш, як у місті. Пелікана шукають. Моя пика стала звичною, не сьогодні-завтра схоплять. Половина наших по дворах ховаються, носа не висовують. Люто в нас, ох люто! Дійди, хлопче, туди, дійди, дуже потрібно.
Ігор підвівся:
— Дайте пакет.
Дядько Матвій вийшов до другої кімнати і за хвилину приніс невеликий — трохи більший за сучасний поштовий конверт — пакет, навхрест перев’язаний суровою ниткою, запечатаний сургучною печаткою.
— Як що — з’їси! — грізно сказав Пелікан, і незрозуміло було: чи то він серйозно, чи жартує. На всяк випадок Ігор тут же згадав побачений по телевізору фільм, де герой їв пакет з сургучною печаткою, а потім довго мучився шлунком. Весело! Однак нічого не вдієш, доведеться їсти, коли що трапиться…
Ігор узяв пакет, на якому не було нічого написано — чистий обгортувальний папір та коричнева пляма сургучу, — і сунув його за пазуху.
— Дійду.
— Дай я тебе поцілую, — розчулився Пелікан, простягаючи до нього могутні руки.
І в цей час за вікном почувся пронизливий свист.
Пелікан так і завмер з простягнутими руками, повернувши голову до вікна. А дядько Матвій спокійно — навіть, здалося, ліниво — промовив:
— Тікаймо. За мною, хлопці!
Низенькі, в половину людського росту, двері із сусідньої кімнати вели на запасні сходи. Дядько Матвій трохи затримався, пропускаючи Пелікана та Ігоря, і вже було чутно, як хтось ломиться в парадні двері, гримаючи залізом по залізу.