Тривожний місяць вересень

«План допомоги» у виловленні бандитів я знайшов через годину в бричці. В останню мить Абросимов засунув той аркушик під сидіння. Він хотів урятувати його. На аркушику лишилися руді відбитки пальців. Кров на папері швидко рудіє. Як я й сподівався, у плані не було жодної точної вказівки. Абросимов викладав свої думки з приводу того, як треба згуртувати молодь у Глухарці та навколишніх селах: провести активну виховну роботу, викрити шкідливу суть націоналістів і зрештою добитися того, щоб «земля горіла під ногами у бандитів». Був у записці й натяк на те, що комсомольців слід озброїти. Цікаво, чи вважав він, Абросимов, себе озброєним, маючи у кобурі ТТ зразка 1930 року? І кого я мав озброювати — дівчат, підлітків? Гарний він був хлопець, Абросимов, мрійник. Мені тоді, в Ожині, не сподобалася в ньому надмірна заповзятливість. Нічого, життя його трохи обтерло б, вставило б потрібні скельця в окуляри, навчило б розраховувати сили. Головне, з таких хлопців не виростають байдужі люди.

Тепер ніхто ніколи не дізнається, що вийшло б з Абросимова. Мати, звичайно, покладала на нього великі надії. Хороша в нього мати, у Абросимова. Спокійна, розумна. Як вона гарно, підбадьорливо усміхнулася, коли я за вечерею розсипав сахарин. Можна подумати, що той порошок у них пудами лежав у погребі. Либонь, вони заради гостя дістали облатки, а звичайно пили чай з маслянистим буряковим соком…

Я читав листа Абросимова, сидячи в бричці, а він лежав у дворі на підстилці з сіна. Цікаво, чому покійникам неодмінно підстилають що-небудь, адже їм все одно — твердо чи ні? Усі вже розійшлися, навіть баба Серафима пішла, гуркотіла в сараї й на всі заставки лаяла Яшка. У збудораженому селі поступово налагоджувалося звичайне життя.

«Хай йому чорт, навіщо було стільки мук і клопоту, — подумав я, слухаючи Серафимину лайку. — Хтось же перев’язував цьому Абросимову пуповину, тер скроні, у вушка дув, хтось його прийняв у цьому світі, міркував, яке ім’я йому дати… Багато зусиль і любові вклали у хлопця, як і в усяку іншу людину вкладають; і ось тепер усі розійшлися у своїх справах, змирилися, а треба було б у дзвони бити по всій землі, гудіти в усі заводські гудки: не може бути більшої несправедливості, більшої дикості на землі, аніж убивство хлопчака. Палкого, наївного хлопчака, сповненого любові до людей».

І тут я відчув, що хтось стоїть коло брички, та так тихо-тихо стоїть, що ледве дихає. Синиця, й та, мабуть, чутніше дихає. Я озирнувся і побачив Антоніну Семеренкову. Вона притулилася до брички і не зводила погляду з Абросимова, обличчя в неї під чорною хусткою було бліде-бліде. Усі розійшлися в справах, а Антоніна залишилася, і, заклопотаний своїми думками, я довго не помічав її. Тепер вона відчула, що я дивлюся на неї, і повернулася до мене. Вона не сховала, як звичайно, очей і не натягла хустки на обличчя: надто вже була вражена цією смертю. І ми дивились одне на одного, анітрохи не соромлячись, бо думали не про себе, а про іншу людину, що лежала рядом, коло брички, про людину, на чолі в якої було вирізано фінкою червону зірку.