Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Фігурка чоловіка, який біг назустріч через кукурудзяне поле, де стирчали огризки стебел, спершу видалася мені кумедною. Чоловічок спотикався й підстрибував на нерівних місцях. Через хвилину я впізнав Попеленка. В руці у мого приятеля «яструбка» був карабін. Я сполошився. Чоловік із зброєю в руці може бігти лише з двох причин: або він відступав, або наступав. Наступати на сноповозку Попеленкові було ні до чого. Виходить, він рятувався втечею. Я вирішив, що на Глухарку вчинила напад інша група бандитів. Гарний виходив деньок…
— Ну, що там? — гукнув я Попеленкові.
Він одсапався.
— А я вже хотів був на хутір бігти, — нарешті видихнув він. — По вас, товаришу Капелюх!
— Та що сталося!
— Ой, тут таке! — жалібно сказав Попеленко. — Либонь, перепаде від начальства! Це ж треба, треба — і якраз під Глухаркою. Нема того, щоб під яким іншим селом — шлях-бо чималий!
У мене відлягло від серця. Бандитів у селі не було. Інакше мій підлеглий не думав би про начальство. Коли втікаєш од куль, страх перед начальством — діло десяте.
— Попеленко! — гримнув я. — Виплюнь галушку з рота!
— У мене галушки немає! — здивувався «яструбок».
— Тоді ясною і чіткою мовою доповідай про обстановку!
— Коняка в Глухарку прибігла, — мовив Попеленко. — Притягла бричку. А в бричці товариш Абросимов. Убитий і замордований. Бандери, гади! І треба ж — щоб у нашому селі…
— Який Абросимов? — запитав я.
— Та отой, що хотів приїхати з планом. Щодо боротьби з бандитами. А от плану при ньому немає! Що ж його тепер діяти, га?
І тут я згадав Абросимова. Його біленький комірець навипуск, піджак з ватними широкими плечима і шкіряну жовту курточку з білою невеликою лисиною від рушничного ременя на правому плечі. Як же це?.. Замордований. Та він же зовсім хлопчисько, нетяма.
— Сідай! — крикнув я Попеленкові, і він упав на воза через полудрабок, мов сніп. — Но-о, Лебідко!
Я хльоснув віжками, смикнув, але кобила наче остовпіла.
— Та хіба ж вона без батога коли бігала? — запитав Попеленко голосом, який усе ще зривався.
— А ти мені дав батога? — гаркнув я на нього. — Ти ж її пожалів!
Я кинув йому віжки і, трохи піднявши кулемет, дав над головою Лебідки чергу. Мене відразу ж од ривка воза відкинуло назад, на Гната, так, що залізяччя в його клумаку вп’ялося в спину, і ми понеслися. Стрільба відродила у Лебідки якісь заснулі страхи. Вона ніби аж осатаніла.
Абросимов!.. Хлопчисько у батьковій курточці… Так ось чому бандити були на Мишкільському шляху. Вони поверталися з Ожинського шляху навпростець лісом. Підстерегли Абросимова, зробили свою справу і поверталися в УР старою Мишкільською дорогою. Ох, коли б же я знав, чия то шкіряна курточка жовтіла крізь вільшину, я все-таки взявся б за МГ! Мене кидало на сноповозці з боку на бік, Гнат реготав, гадаючи, що ми з Попеленком затіяли гони, щоб розважитися.
Розділ третій
Ми влетіли в Глухарку з таким гуркотом, що натовп, який зібрався в центрі села, біля брички я убитим Абросимовим, розступився, тільки-но вгледів сноповозку. Попеленно відкинувся назад, натягуючи віжки, а тут, на щастя, у нашого воза лопнула аварійна «лисиця», уламок її уткнувся в землю, задній оплін разом із колесами відскочив, сноповозка осіла на короб, і ми хвацько загальмували за два метри від брички.
Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».
Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.
Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.