Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Він не обернувся, він дивився прямо на мене, але я бачив за його спиною пожовтілу фотографію. Скільки їй було років, двадцять? Які ж бо крислаті капелюшки тоді носили!
— Я поїду, — мовив я.
— Будь обережний, — сказав Сагайдачний. — Тут лихі місця.
Я взяв кулемет і виглянув у вікно. Вулиця була безлюдна, але, перед тим як вийти надвір, я звій затвор і поставив його на запобіжник. Дубов учив: «Найголовніше для розвідника — це вміння зайти і вийти з будинку…»
Я ривком розчинив навстіж двері й вискочив на ганок, тримаючи важкий МГ у горизонтальному положенні.
Марія Тихонівна підвела голову від ступки, зиркнула на мене, на кулеметний ствол та й знов узялася за товкач.
Я поклав кулемет під попону й загнуздав Лебідку, яка дожовувала віхтик сіна. Сагайдачний вийшов на ганок.
— Бандюги можуть довідатися, що я заїжджав до вас, — мовив я. — То ви скажіть, що я розпитував, а ви промовчали. Воно ж так і є… Тільки повірили б!
Сагайдачний посміхнувся. Він обережно зняв пенсне, мов бабку з гілки, і потер сухим, гострим пальцем дві червоні ямочки на переніссі.
— Вони повірять, — промовив він. — За двадцять п’ять років, що я в Грушевому, я ще нікому не збрехав, і про це знають усі, навіть бандити. За мене можеш не хвилюватися.
Він провів мене, йдучи поряд воза, до крайньої хати, вікна якої були навхрест позабивані жердинами. Я знав, що Сагайдачний ще нікого не проводжав до околиці.
— Їдь звідси, Ваню, — сказав він на прощання. — Пошлись на здоров’я. Я дам тобі листа до професора Чудинського в Київ. Ми листувалися з приводу його передмови до Древса. Тебе візьмуть на історичний. Повір, у тебе є майбутнє. Станеш ученим, піднімешся над усією оцією лихою, непотрібною суєтою!
«Коли я отак вештатимусь без толку, бандити мене, врешті, пристукнуть, — подумав я. — Історична наука осиротіє, а історія нічим не збагатиться».
Я зручніше поклав кулемет, так, щоб можна було повернути його в будь-який бік. І намацав гранати в кишенях. Аж ген, де занедбана нива сходилася з небом, стояли круглі яблуні-дички, а там уже й ліс…
Тримаючи шлях на дички, я ще довго бачив голову, що виблискувала під вересневим сонцем. Пенсне теж блищало. Сагайдачного аж ніяк не можна було брати з собою в розвідку. За півтори версти його виказував отой подвійний блиск.
— Ну, гайда! — крикнув я па Лебідку, коли ми поминули яблуневі дерева і хутір зник. — Годі балачок!
Недарма Лебідку мали за норовисту кобилу. Вона так шарпонула сноповозку, що курява здійснялася аж за вістрям «лисиці», яка стирчала із задка воза, ніби гармата. Я вхопився однією рукою за полудрабок, а другою намагався одночасно утримати і віжки, і кулемет, що підстрибував на сіні.
— Живіш, живіш! — кричав я.
Після тихої хати Сагайдачного, після німої бесіди із спокійними, здруженими в Грушевому хуторі богами і пережитого розчарування мене охопила жадоба діяльності, руху, і Лебідка, здавалося, це зрозуміла.
Березняк з його камуфляжною строкатістю, і червоний сосновий бір, і фіолетове шумовиння вересу — усе пролетить, промчиться, прогуркотить мимо вихлястих коліс. Давай, фронтовий коню, жми! Поруч мене МГ, і приставлений до нього круглий, товстий, як барильце, диск, і дві гранати в кишенях шинелі. Нехай би вони вийшли назустріч, нехай!.. Усе б тоді вирішилося, не залишилося б нічого нез’ясованого. Воювати так воювати!.. Можливо, ніде людина не почуває себе спокійніше, аніж у своїй душі. Можливо! Але все-таки в душі не заховаєшся, як у бліндажі. Ні, є вищий спокій — лютий, стріляючий, гуркотливий спокій бою. Коли все ясно, все чітко: ворог і ти, і більше нічого. Чи знає старий про такий спокій?
— Давай-давай, Лебідко! Жми! — І кінь, стараючись, незграбно, але жваво бив копитами лісну занедбану дорогу. Я нагнувся на мить, щоб поправити кулемет, і, підвівши голову, вгледів попереду чоловіка. Він плентався немов у задумі, нічого не чув і не добачав. Я бачив клумак у нього на спині. Це що, жива барикада? Не стрілятиму ж я в спину незнайомої мені людини! Доведеться притримати коня. Зупинитися… А може, вони влаштували пастку?
Лебідка наздоганяла чоловіка.
— Е-ей! — закричав я пішоходові.— Ей, ти! Обернися! Телепню!
Я багато чого, виявляється, навчився у бабки Серафими. Я так узивав цього чоловіка, який чвалав колією, що він мав би завити від ураженого гонору. Та все марно.
За три кроки від чоловіка Лебідка зупинилася. Вона не наважувалася його збити. Тут я з полегкістю зітхнув і розтиснув пальці, що вчепилися в рукоятку МГ. Над клумаком височіла знайома драна солдатська шапка й густа чуприна, схожа на жмут збитого клоччя.