Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Гнате! — гаркнув я. — Ти знову на моїй дорозі?
Він обернувся і, вгледівши мене, засміявся, а потім проспівав:
— Сідай! — мовив я йому. — В дорозі доспіваєш. Хоч ні, стривай!
Я оглянув його клумак і дістав звідти два снаряди. Відніс їх убік. На жаль, мені не було чим їх підірвати, щоб показати Гнатові, який голосок у його зв’язаних мідними путами поросят.
— Їдьмо!
Я поклав кулемета Гнатові на коліна, звелів йому спокійно сидіти, встав і потягнув віжки. Лебідка смикнулася, але при цьому якось нервово застригла вухами. Вона пішла трохи боком, скоса позираючи в сторону і схрапуючи. Я глянув праворуч і побачив їх.
Їх було четверо, вони стояли в кущах вільшини, так що тільки обличчя невиразно біліли у затінку. На одному була жовта шкіряна куртка. Якийсь неясний спогад майнув у моїй голові, коли я побачив цю куртку, та він одразу ж зник, так і не встигши проявитись: було не до спогадів.
Кулемет, як і раніше, лежав у Гната на колінах, але дурник устиг привалити його зверху важким клумаком. А втім, я все одно не встиг би підняти МГ і прицілитись. У всіх чотирьох напевно ж були напоготові автомати. Я не бачив зброї за листям, але стволи, певна річ, були сирямовані на мене. До цих чотирьох у вільшині було метрів п’ятдесят. Вони стояли й немов очікували. Чого?
— Но, Лебідко! — сказав я якомога спокійним голосом і смикнув віжки. Чотири білі плями світились у вільшині. Вони поволі відпливали назад. Тепер Гнат прикрив мене тілом. Якщо вони стрілятимуть, то неминуче зріжуть його», — подумав я. От уже хто ні при чому! У мене майнула думка прилягти па сноповозці і, таким чином, опинитися за широкою Гнатовою спиною, як за барикадним лантухом із піском. Зручно було б стріляти. Мабуть, я встиг би дістати МГ, добре прилаштуватися і підстрелити всіх чотирьох на такій дистанції. Авжеж устиг би, факт. І вони нічого не вдіяли б зі мною. Гнат захистив би…
Але я й далі стояв на сноповозці. Гнат усміхався, мугикаючи собі щось під носа. У мене було таке відчуття, ніби на спину хтось почепив мішень з величезним чорним кругом — «десяткою». Ще п’ять метрів, ще… Ну, тепер вони вже не стрілятимуть. Пізно. На такій дистанції з автомата вже не попадеш.
— Х-ху ти, чортовиння. Нарешті я сів на полудрабок.
— співав Гнат.
— Тобі щастить, — промовив я. — І за німців ти уцілів, і з снарядами тобі щастило, та й зараз теж… От чортяка. Адже ж я міг би їх уцілити, Гнате! Ех ти, лантух з піском!
— Хе-хе-хе-хе! — зареготав він.
Я ляснув його по плечу. Після того, що я пережив, мене охопив приступ товариськості й приязні.
— Ну, живі, Гнате? Здрейфили вони, га? Здрейфили! Ех ти, лантух з піском.
Він реготав, відкривши рідкі великі зуби.
Я дістав хліб, головку часнику, сало.
— На! — мовив я Гнатові, переламуючи окрайця.
Але Гнат заперечливо похитав головою. Він навіть не дивився на сало. Він був ситий…
співав Гнат.
— Отакої,— сказав я. — Тебе що, нагодували в лісі? А чи корінням харчуєшся?
— Хе-хе-хе! — зареготав Гнат.
— Чортів дурню! Їж!
Він лінькувато взяв половину окрайця.
— «Дівка справная була!» — Гнат, напхавши рота, промугикав цей куплет і, як зіпсована пластинка, повторив — «Дівка справная була!..»
— Чому вони не стріляли? — запитав я у Гната — Чому вони взагалі стовбичили в цих кущах? Не вийшли назустріч?.. Вони запросто могли б нас уколошкати на цій сноповозці й відправити Лебідкою в село…
— Хе-хе! — відповів Гнат. — «Вони весілля відгуляли…»
Думка його линула невідомим мені річищем, далеко від цієї лісної дороги, від бандюг. Він співав, напхавши рота. Він був ситий і щасливий чоловік у цьому голодному, не влаштованому світі. А я ніяк не міг наїстися. Перебиті осколками нерви в глибині тіла, певно, усе ще дрібно тремтіли. І я кидав їм, як принаду, шматки житнього хліба, ледве встигаючи пережовувати їх.
Від Семенового урочища, засадженого капустою, відкривалася Глухарка. Димів гончарний заводик, і його димарі перекреслювали червоне надвечірнє сонце. Сільце поволі пливло за своїм буксиром до призахідного неба. Сизі грядки капусти, схожі на розбурхане море, ще більше підсилювали картину. Я відчував, що схвильований, начебто вернувся із бозна-якої далекої подорожі.