Тривожний місяць вересень

Мені здалося, що думки наші плинули одна в одну, збігаючись від слова до слова, і навіть коми сходилися у цих думках…Я простягнув руку і торкнувся її долоні, довгих, тонких пальців. Їй було, мабуть, важче, аніж мені. Вона не вміла миритися зі смертю. Наче дитина вона сподівалася на чудо — а що коли все зміниться, як у страшному сні, хлопчина з порізаним чолом встане, проведе долонею по обличчю, рани зникнуть, кров змиється, як під зливою.

Спочатку мені лячно було дивитися на неї, на чорну хустку, я немов чогось боявся і соромився, тримався на відстані, але ось тепер руки були разом, ми ступили назустріч одне одному, думки наші плинули дуже злагоджено. Ми залишилися самі в спорожнілому, витоптаному дворі, якщо не зважати на Абросимова. Він приїхав, щоб допомогти мені, і він допоміг.

— Я піду туди, в ліс, — сказав я Антоніні.— Недовго їм хазяйнувати!

Вона нічого не відповіла. Можливо, вона й справді була німа, як твердили в селі? Але чути вона чула. Дівчина заперечливо похитала головою, ніби закликаючи мене цього не робити, і очі в неї стали ще ширші від переляку. І я, плинучи за дивною єдиною течією наших думок, раптом збагнув: вона знає про бандитів більше за мене, вона знає і боїться.

Не абстрактний страх був у її очах. Вона ніби згадала щось, застерігала. Що вона могла знати? Де могла здибатися з ними? У мене всередині обірвалося щось, упало вниз, як міна, коли її кидаєш у чорний мінометний ствол, і моторошно стало від передчуття. А що коли вона, дурепа, забрела якось до лісу в пошуках чорниць або ожини і там наткнулася на них, на отих, що недавно дивилися на дорогу крізь вільшину, біліли плескатими обличчями серед смугастого плетива тіней і світла? У мене навіть руки затремтіли, коли я уявив, що могло статися в лісі.