Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
Йон удав, що не чує. За кілька секунд вона спитала вже цілком привітним голосом:
— Сердишся?
— Ні.
— То чого ж мовчиш?
— Та думаю.
— Про що?
Йон витримав невеличку паузу:
— Та про те, чого ти так мені сподобалась.
— Ну й що? — спитала вона аж надто байдужим голосом.
— Це для мене справжня загадка, — відказав він з несподіваною злістю, яка зрештою вразила тільки його самого.
Алька ж, наче сподівалася такого вибуху, спершу лише тихесенько засміялася. Йон почув той сміх коло самого свого вуха — легенький, як подих, трохи злісний, але більше радісний. Потім вона сказала:
— Я теж маю свою загадку.
— Яку? — спитав хлопець, відчуваючи, що цього разу його питання звучить страшенно безглуздо.
— Чого ти мені сподобався? — відповіла вона голосом знову солодким і невинним.
Йон цього разу теж промовчав. Тепер тільки тому, що не міг нічого путнього придумати.
Та дівчина, аби йому дошкулити ще дужче, спитала:
— І що ти на це скажеш?
Йон нарешті здобувся на відповідь. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непогана, до міри ущиплива й до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відповісти, пролунав голос “Розвідника”.
— Вогонь! — наказав голос.
А за секунду по тому у Чорну Ріку вдарив перший стовп сліпучого білого вогню.
Головний вогнемет “Розвідника” — зброя надзвичайної потужності. Автоматичний стрілець обрав на перший постріл величезну кам’яну брилу — не менше ніж десять кілометрів у діаметрі. Від удару білого вогню брила не розпалася, не згоріла, не спопелилася, а просто зникла, немовби її взагалі ніколи й не було.
Потім пролунав другий постріл, третій, четвертий, десятий…
Автоматичний стрілець отримав завдання пробити в Ріці прогалину завширшки двісті, заввишки п’ятдесят і завдовжки близько п’ятисот кілометрів. Коли в цій прогалині з’являвся метеор, автоматичний стрілець негайно знищував його струменем позитронового вогню.
Алик вдивлявся в екран з цікавістю і злістю. Там був ворог, супротивник—вбивчі, незагнуздані сили природи.
Кажуть, нібито в сиву давнину, коли людство переживало найважчі, варварські часи, люди самі між собою ворогували. Навіть убивали одне одного. Щоправда, не дуже хочеться вірити в таку безглузду жорстокість, але історики твердять, що це дійсно було. Хоч зрозуміти щось подібне дуже важко. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Ураган, що його треба розігнати, потік метеорів, що його треба знищити, непрохідні безодні в скелях Юпітера, морози на Нептуні, піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.
Алик збагнув, що в його гніві є щось важливе і що це прекрасне почуття. Це саме він, тринадцятирічний хлопець із Землі, разом із трохи старшим від нього сатурнянським роботом — свідки великої і прекрасної битви “Першого Розвідника” з ворогом, у тисячу разів більшим за себе, але насправді слабшим через те, що він — лише сліпа стихійна сила.
— Ти коли-небудь бачив таке видовисько? — наче байдуже спитав Алик.
— Ні.
Робик так само напружено й нерухомо вдивлявся в екран. У його очах знову загорілися зеленаві вогники — тепер уже він міг урятувати Йона від небезпеки, тільки змагаючись із Чорною Рікою.
— Ненавиджу, — сказав він.
Алик зиркнув на нього й подумав, що погано було б попасти в неласку до робота.
— Глянь! — крикнув Робик.
У глибині екрана враз з’явився небаченої величини метеор. Здавалося, він мчить прямо на “Розвідника” і від нього не пощастить утекти. Алик мимоволі зціпив зуби.
— Увага, — шепнув він.
Йому здалося, що чекати не можна. “Ще мить — і нам кінець”, — досить спокійно і без страху подумав він.
— Ще ні, — заспокоїв його Робик. — Ще ні.
— Уже! — крикнув хлопець.
Автоматичний стрілець затримував постріл до останньої секунди. Він-бо знав, коли буде найвідповідніша і найкраща мить. І саме тоді, коли вже здавалося, що величезний метеор спочатку своєю тінню роздавить екран, а потім легеньким дотиком розтрощить і зітре на порох маленького “Розвідника” — саме тоді з батареї Пеера бухнуло неймовірно яскраве полум’я і схопило величезного супротивника у свої гарячі обійми.
— Уже! — крикнув Алик.
Цього разу стрільцеві довелось удатися до головного вогнемета, що одним своїм пострілом міг закип’ятити море середньої величини.
І ось метеор зник.
Просто зник. А ще якусь хвилину тому загрожував “Розвідникові”, мчав на нього, мало його не розбив. А тепер він зник, наче його ніколи й не було.