Трансгалактичний розвідник

— Рятуйте! Допоможіть! — розпачливим голосом, але з спокійним виразом на обличчі крикнув Алик. І, не дочекавшись жодної реакції, шепнув собі: — Ну то… стрибаю.

Він пересунувся на край транспортера. Безпечно зіскочити можна було в двох місцях— у залі з мікроскопами і в широкому коридорі. Десь-інде було небезпечно. Він міг луснутись лобом об стіну, а це було б невелике задоволення, хоч стіни тут дуже пружні.

Тому Алик надумав зробити ще одне коло, аби краще підготуватись до стрибка. Він уже напам’ять знав, що за чим іде: зала, тунель, камери… і коридор.

Алик вирішив стрибнути в коридорі, бо побачив, що з другого боку в ньому мерехтить зеленим світлом якась смуга. Отже, там рухався ще один транспортер. Хлопець прицілився і стрибнув.

Стрибаючи, хлопець подумав, що той другий транспортер іде вгору, отже, нарешті винесе його на поверхню… Але що буде, коли він рухається в протилежному від першого напрямку?

На щастя, Алик не встиг уявити собі, що могло б статися, коли б той другий транспортер рухався в протилежному напрямку. Все одно він уже не зміг би втриматися від стрибка. А зрештою, не треба було й думати про такий жах.

Та виявилося, що другий транспортер іде в той самий бік, що й перший. Завдяки цьому хлопцеві пощастило встояти на ногах. А за хвилинку Алик радісно заплескав у долоні: стрічка виразно підіймалася вгору.

— Браво! — зрадів хлопець.

Незабаром стало все ясно. Транспортер вийшов на поверхню, зробив півколо серед гайка дактилевих пальм, минув високий, схожий на африканський, піщаний горб — і знову направився в тунель…

Мабуть, тут!

Алик легко сплигнув. І не помилився — він був навпроти головного входу до Центральної Камери. Він ступив крок уперед і обережно торкнувся пальцями зачиненої стіни. Цього мало бути досить: адже “Розвідник” пам’ятав і його голос, і дотик пальців. Якщо не допомагали слова, то може цей дотик допоможе.

Хлопець зрадів, бо стіна злегка подалася. І хоч вона ще не розступилася, проте видно було її добрий намір, її щире, хоч чомусь важке зусилля. Алик обома руками вперся в те місце, де стіна мала розійтися. На його обличчі з’явилась усмішка: стіна, хоч і нерівномірно, поштовхами, але все більше і більше піддавалася натискові.

І ось, затамувавши подих, Алик став перед розчиненим входом до Центральної Камери. Цей вхід був навпроти того, яким вони заходили раніше.

Другий вхід теж був відчинений. Навіть більше: закладений великою дюралюмінієвою балкою, наче хтось чужий, хто не був певний, що “Розвідник” його слухатиме, хотів забезпечити собі вільний вхід і вихід.

Хлопець мовчки дивився в Камеру. Він уже не усміхався. Але й не гнівався. Просто був смутний.

Він уже хотів дати наказ “Розвідникові”, коли раптом десь здаля, наче з глибини протилежного коридора, почувся розпачливий Йонів крик.

То були не слова, не щось розбірливе, а просто зойк, у якому чулася справжня мука. Алик аж похолов.