Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Волинські бандерівці спочатку мали намір слідувати вказівкам Центрального Проводу й попри все трактували антипольську акцію, як другорядну (це не змінює того факту, що від початку кількість нападів на поляків була більшою, ніж на німців). Поляків «виселяли» зі східних повітів Волині, трактуючи ці операції, як «поліцейські», або поєднуючи їх — як-от у Яновій Долині — з атаками на німців. Правдоподібно, що допіру після того, як німецькі сили були загнані до «опорних пунктів», виникла спокуса вчинити тотальну етнічну чистку на усій Волині. Якщо взагалі бандерівське керівництво мало спочатку бодай якісь сумніви щодо розширення антипольської акції, то їх розвіяли наслідки вчиненого. Трапилася парадоксальна ситуація: операції УПА змусили вціліле польське населення творити бази опору або тікати під опіку німецьких гарнізонів і радянських партизанів, а це породжувало в місцевих українців враження, буцім звинувачення в колаборації з німцями та радянськими партизанами на адресу поляків мають рацію. Тим паче, на місці дезертирів із української поліції з’явилася польська поліція, яку німці, як уже йшлося, використовували для проведення кривавих антиукраїнських операцій. Бандерівці намагалися скористатися цією ситуацією, щоб здобути повну підтримку української громади Волині для своїх планів деполонізації регіону. При цьому вони представляли себе в ролі захисників від «польського терору».

Важливим аргументом на користь спрямування більшості атак УПА проти поляків міг стати брак зброї та досвіду бандерівських партизанів. Адже для винищення польського населення не потрібно значної кількості зброї та боєприпасів. Натомість, партизанські підрозділи здобували шанс насолодитися перемогою: жорстокою та кривавою, а однак перемогою. Крім того, антипольська акція могла сприяти бандерівцям у здобутті широкої суспільної підтримки, адже була пов’язана з привласненням майна. А подібні ситуації завжди визволяють у певній групі осіб жадобу легкої наживи та пограбування.

Якщо застосування досвіду винищення євреїв для дій проти поляків у Сарненському та Костопільському повітах було витвором колективного керівництва, то рішення завдати масового удару в польські скупчення на Західній Волині, де раніше масові вбивства майже не траплялися, прийняв уже самотужки Дмитро Клячківський «Клим Савур». У період між березнем і травнем 1943 року він із одного з-поміж кількох лідерів українського підпілля став раптом найважливішим партизанським командиром на Волині. Смерть Василя Івахова зумовила, що ніхто в бандерівській ієрархії на Волині не міг підважити його позиції. Труднощі зі зв’язком із керівництвом у Галичині (де, окрім того, власне тривала внутрішня боротьба за лідерство) давали йому, натомість, значну свободу в прийнятті рішень.