Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Але це тільки було ввечері, у мріях. А рано все це розвіялося. Він, наприклад, справді радий був би разом із нею йти до школи, але як це зробити? Що подумав би Євген? Інші? Він тільки крадькома виглядає з вікна, чи не йде вона часом, але вона не йде, час минає, доводиться йти самому. Якось так трапляється, що Настя виходить з фіртки і йде трохи ззаду за ним. Василь не оглядається, але він відчуває її. Він хоче зупинитись, від хвилювання починає червоніти, намагається все то зам’яти і, щоб не побачила його в такому вигляді Настя, він ще збільшує кроки. До самої школи триває ця боротьба з самим собою. Настя наздоганяє його перед самою школою, але тут вже немає часу пускатися в якісь розмови, і вони розходяться.
Цілий цей день і всі попередні дні по всіх тумбах міста вивішені двомовні плякати. Театр вже є, він дає прем’єру “Маруся Бо-гуславка”. Невідомо, чому цей театр користується таким успіхом. Була російська оперета. Там виступали артисти-емігранти відомих Петроградських театрів. Вони виконували свої ролі прекрасно, одягалися за останньою модою, пудрувались, фарбувалися, мешкали у готелі “Європейський” (яке провінційне містечко не має готелю “Європейського”) або у найповажніших громадян міста, ходили в товаристві пані Амалії чи пані Розалії, чи в товаристві панни Левінштайн, що носить на собі більше золота та самоцвітів, ніж має поганенький ювелір.
Що інше театр Комаровського. Ніхто з його артистів не виступав у великих столичних театрах. Ніхто з них не пудрується. Ніхто з них не одягається за останньою модою. Нікому не доводилось гуляти по Широкій в товаристві пані Амалії чи панни Левінштайн. Мешкають вони в заїжджому домі, що недавно звався “Москва”, а тепер “Варшава”. Обідають вони, де прийдеться, здебільшого мають свої примуси і варять на них молоко, какао чи підсмажують яєшню тут, просто у свойому номері.
А все-таки варто було з’явитися тому самому театрові, як навкруги зчинявся галас. Комаровський приїхав! Комаровський! І тут, і там по всіх тумбах, і в Просвіті, і по книгарнях, і в союзі кооператив, і навіть по деяких жидівських крамничках з содовою водою розвішані його плякати двома мовами. Як і минулого року, так і тепер, театр дає прем’єру “Маруся Богуславка”... І як минулого року, так і тепер, перед інтимним театром рояться гурти молоді. Між ними не на останньому місці гімназія.
Сьогодні, здається, збирається туди ціла гімназія. Семен Іванович знає, що завтра не треба дуже багато від учнів вимагати, бо всі вони підуть до театру. Як на те, по обіді сьогодні мають відбутися перші сходини театрального гімназіяльного гуртка. До нього записалось учнів із п’ятдесят, а між ними також Василь Шеремета. Як може обійтися щось без Василя Шеремети, раз він належить до передової ідейної гімназіальної молоді? Хоча ніяких артистичних талантів він не має. Це щось для Гриба, Віденка, але там будуть всі. Ціле товариство — галасливе, бучне, співоче. Будуть вечори, будуть проводжати, вертатись додому при світлі ліхтарів... А передовсім... Там же Настя Мединська. І що тут ще розважати багато і зайво...
Не належатимуть до театралів ані Шпачук, ані Козенко. їм цього не дозволяють переконання. Як? Бавитись? Тоді коли страждають міліони працюючого люду? Шпачук і Козенко мають своє покликання і тільки йому служать...
Семен Іванович головний режисер... Хто ж інший має ним бути? І чим тільки Семен Іванович не є... І тим, і там-тим... І заступає директора, керує молодими людьми і навіть дає приватно лекції...
Ах, чудовий той Семен Іванович з його захопленням, з його молодечими поривами. Василеві видається він верхом досконалости. І чому така здібна, велика, мудра людина сидить тут, в Крем’янці, коли йому місце десь в столицях світу, в якомусь Парижі... Цього Василь не розуміє і справді зрозуміти такі речі нелегко.
Сьогодні перші сходини гурту театралів. Відбувається це у приміщенні шостої кляси. А де має бути інакше? Приходять по обіді. Лави стоять, стіл стоїть... Все порожнє, спокійне, тхне клясою. Виглядає то якось не так, як вранці. Портрет Пілсудського в мацєювці та білий орел над вхідними дверима майже зникають у темряві. Мапа “жечи посполитої од можа до можа” творить чорну пляму на сірому тлі.
Семен Іванович приходить втомлений, в’ялий... Вже пізно, але він тільки недавно пообідав, і йому, напевно, хотілось би відпочити.
— Добрий вечір, панове. Всі? — кидає він слова і дивиться зверху... Перед ним нафтова лямпа нумер вісім. Світло далеко не сягає. Сірість вікон вирізняється на стінах.