Юність Василя Шеремети

Всі вже збиралися відходити, а це раптом всіх затримало. А справді. Хто ж суфлер? Семен Іванович надто стомлений і від нього таки направду ніяково вимагати, щоб він за все думав. Когось там пропонують, але чути голос: — Я не можу! — І раптом падає голосне, рішуче речення: — за суфлера, панове, буде Шеремета! Це Гриб. Це він каналія і провокатор. Але цього було досить, щоб десять голосів нараз викрикнули:

— Шеремета! Шеремета! — Галас такий, ніби це вибирають не суфлера, а гетьмана. Василь пригноблений. І що це справді таке? Він протестує і, розуміється, відмовляється. Чому якраз він має бути тим нещасним сотворінням, якого завдання лізти в будку і звідти підказувати якісь там слова? Він вже все-таки як-не-як, а поет, передовик... І саме в цій метушні він чує дуже миле контральто:

— Пане Василю! Та погодіться... Будемо разом ходити на проби...

Це і вирішило. Кості кинуто. Василь вже погодився. Тим більше, що до цього втручається сам Семен Іванович.

— Панове! Роля суфлера одна з найважливіших. Я, коли ще був студентом інституту, був три рази за суфлера. Навіть на виставі цієї самої “Суєти”. Кажуть, сам Садовський починав з суфлера.

Більше доказів, здається, не треба. Василь годиться остаточно і беззастережно. Гриб своїм пропитим голосом підпустив ще одну провокацію.

— Нашому суфлерові слава! — крикнув він, і кілька голосів завзятюще його підтримали.

Скінчено. Всі квапляться, бо кожному кортить попасти ще на прем’єру в театрі. Час не стоїть, а ось вже пів до сьомої. З шумом, галасом всі виходять. Павло гасить світло, вікна темніють, двері з тріскотом замикаються.

Невідомо, як це сталося, але сталося... Василь вертається з Настею. Гнатюк пішов наперед з Луцкевичом. Вони там мають якусь поважну розмову. Ще в роздягальні, коли Василь в темноті надягав плаща, він зненацька почув: — Пане Василю... А чи можна вас тут намацати?

— Я тут, — озвався він майже побіч Насті.

— Так не тікайте... Підемо разом.

Василя хвилює не тільки голос, звук, слова. До нього вривається щось далеко більше. Він вже жорстоко хвилюється, і єдине щастя, що тут ніхто не може бачити його ганебного хвилювання. Зійшли поволі сходами.

— Прошу, Василю... Візьміть мене під руку... Я так ковзаюсь...

Цікаво, чи вона, та жінка, чує, бачить, чи знає, що у неї все то так жорстоко виходить. Як можна отак канальсько, вишукано бути звичайним тираном. Ну, добре. Василь її “веде”. Він весь червоний, гарячий, майже непритомний, ледве сам тримається на ногах, він веде її, таку сміливу, відважну, певну своєї сили людину. Він її не веде, а торкається і ті, власне, дотики — найбільша для нього кара. До всього долучається зла підозра: чому якраз його вона вибрала? Напевно, тут щось є? Не дурно Гнатюк так метко звинувся і його миттю не стало, ніби його звіяло вихорем.

У цій боротьбі, вихорі дум і почуття Василь якось кінчиками свідомости догадується, що треба щось говорити. Але що?