Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Дай-бо! — каже він повільно і байдуже... — Та що? Вже спите? — питає Василь.
— Та ... — кидає Пустий. — За день наволочишся, як сучий син... А, що там маєте?
— Та ось, — каже Василь. — Вибори! — І вивалює свої папери.
— А! Були вже в мене, — каже староста, махає рукою, нахиляється і стягає брудного чобота. — От вже чобіт не маю... — каже він, — а вам вибори в голові. Вибори! Все вибори... Куди вибори, вибрало б їх попід ребрами.
— Та от я вам кажу, Іване, що це діло не спроста...
— Не спроста? Яку каналію маємо вибирати? Що я знаю, хто там де на верху... Що я з ними, кум чи сват... Було їх у мене... Двері не зачиняються...
— Було то було, але не такі...
— Були такі, були й не такі. Он скільки нанесли паперу, — вказує кивком розчухраної голови на стіл. — Але я сказав: голосуємо по начальству і баста!
— По якому такому начальству, старосто Іване? — питає Василь і присідає на край лавиці.
— По начальству... З ґміни... Де вуйт, там і ми... Він же нам начальство...
— Нам, Іване, начальство — наша совість...
— Ге!.. Найшов начальство... Совість...
— А так, Іване... Як не крутіть, а вуйт вам совісти не заступить. А знаєте, кого хоче вуйт?
— Та кого? Пілсудського... А хіба наш єпископ не там?.. Он... Двадцять другий номер...
— Та-а-а! Двадцять другий. Ми, Іване, кажіть-не-кажіть, а самі по собі. Маємо ось шістнадцятку, і там наші люди. За них віддамо наш голос. Свій свойому ока не виклює, а Пілсудський є Пілсудський. Так, так, Іване... Кажу вам.
— Ти, Шеремето, наш... Знаємо. У тебе Україна та Україна... А я тобі скажу по щирости, як староста: ти но з тою Україною не дуже носись. Скрутять, запруть і шлюс... Можеш тоді свистати. Я ні... Я хочу ще пожити на білому світі, а Україна... Ну, що ж...
— Україна, Іване, це ми. Ви, я і все. Од себе, Іване, не втічете.
— Кажеш — не втічете? А хто там он за Шумськом поклав границю. Може, скажеш, я?
— Та... Хтозна... Може й ви. Ви ж кажете мені “по начальству”... Голосуйте собі за двадцять два, то вам не тільки під Шумськом. .. Отут о, під носом зроблять вам границю... Думаєте, що?.. Що вам хтось візьме та дасть, та помаже медом, та розжує, та й ще скаже з’їсти... Ге, ге, Іване... І за вас є розумніші.
— Мені “всьо равно”, — кидає староста понуро, ніби його вдарено довбнею.
— То то... “Всьо равно”. Недарма ви зветесь Іван Пустий. Ви, мабуть, у діда пішли, що?
— Так що ж ти хоч? Кажи! Щоб я що? Ішов проти вуйта. Я клав присягу...
— Вуйтові?
— Та кому ж...
— Ну, коли так... Дай-бо-зровля! Я нічо... Я тільки думав, що я, — Василь зводиться, ноги йому болять, збирає свої папери...
— Ну, чого... Чекай! Які там маєш папери? — каже староста. — Коли б ти був не Федорів син... Так і бить...
— Та ви, Іване, не совайтесь даремно. Ви мені цим ласку не робите. Я до сойму не йду. Я вам тільки хотів помогти. Сам я дам собі раду. Але так і знайте: наш номер оцей! — і Василь показав Іванові шістнадцять. — А ні, то між нами розкейдиш і кнопка...
Василь залишив у старости частину паперів і пішов. Пізно вже. Свистить чорний вітер. Десь співають на зміну погоди півні. Дійшов до свого хутора і довго стукався до підпертих коромислом дверей. Вийшла мати і впустила його до хати. Василь довго й морочливо світить нафтову лямпку та відповідає на уривні запити матері.
А на другий день мокрий та обдріпаний Василь вернувся до міста. Так само своїми ногами, їхати в такий час батько не наважився, коли б навіть і було чого. Який порядний господар пожене в такий час коняку?
Насамперед вибори. Усе інше — потім... Десь там далі є Варшава, у Варшаві сойм, і там мають бути наші люди. Гурт юнаків цього хоче. Вони розлізлися на всі боки. Вони виповнять всі комірки, де тільки треба. День, ніч — ніч, день на зборах, у дорозі, на вулиці, у школі. Вулиці обліплені плякатами шістнадцятки — це їх робота. Вулиці закидані кольоровим папером — це вони. Возами, оберемками, мішками носили папір — свій і не свій. Один для праці, другий на поталу.
Найближчої неділі велике віче шістнадцятки. Хлопці в той день встають разом із сонцем. Минулого вечора були збори, і все вже готове. Кожний дістав свою стійку, бо вже відомо, що всі дороги заставлено поліцією, і до міста людей пускати не будуть. Хлопці розуміють... Тут треба обійти прямі дороги так само, як поліція обходить закон. Вони пішли ще далі, куди поліція не сягає... З сіл йдуть гурти людей. Хлопці скеровують їх... — Отуди — долиною... Там вам покажуть дорогу...
Долинами, поза гаєм, поза городами і хатами йдуть люди до міста. Поліція вдоволена. Вона зовсім не має роботи. Ніхто тим вічем, мабуть, не цікавиться...