Під скляним ковпаком

Потім відчинилися й грюкнули вхідні двері. Тоді відчинилися й грюкнули двері авто, і загурчав двигун, і колеса зашурхотіли по гравію, і звук машини розсіявся вдалині.

Моя мати викладала стенографію і друкування численним дівчатам із міського коледжу, тож додому мала повернутися ближче до вечора.

Повз будинок знову проскиглив візок. Було враження, ніби попід моїми вікнами хтось возить немовля туди й назад.

Я сповзла з ліжка на килим і тихенько, на чотирьох, поплазувала до вікна, щоби підгледіти, хто там.

Наш малесенький обшитий білою вагонкою будинок стояв посеред зеленого газону на розі двох тихих вуличок у передмісті Бостона, і попри клени, висаджені по периметру ділянки, хто завгодно міг роздивитися, що відбувається за вікнами другого поверху, якби, йдучи тротуаром, підвів погляд.

Про це мене сповістила наша сусідка — дошкульна жіночка місіс Оукенден.

Місіс Оукенден, колишня медсестра на пенсії, нещодавно вийшла заміж утретє — попередні чоловіки загинули за дивних обставин — і чимало часу гаяла на підглядання за перехожими крізь шпарини між накрохмалених білих фіранок.

Двічі вона доносила на мене моїй матері: уперше довела до її відома, що я цілу годину цілувалася з кимсь у синьому плімуті, що стояв під ліхтарем перед будинком, а вдруге просила переказати мені, що треба опускати жалюзі в спальні, бо вона, вигулюючи свого скотч-тер’єра, бачила, як я напівголою вкладаюся спати.

Я вкрай обережно визирнула з-під підвіконня.

Жіночка з півтора метра зростом із гротескно великим животом штовхала по вулиці старий чорний дитячий візочок. У тіні від її спідниці чимчикували ще двоє чи троє дітей різного віку й зросту — усі бліді, замурзані, з голими брудними колінцями.

Жінчине всміхнене обличчя світилося дивовижним, майже благоговійним спокоєм. Вона щасливо всміхалася сонцю, закинувши голову, яка стирчала на її круглому тулубі, мов горобине яйце, вмощене зверху на качине.

Я добре знала цю жінку.

То була Додо Конвей.

Католичка Додо Конвей відучилася в Барнарді[11], а тоді побралася з архітектором, який закінчив Колумбійський і теж був католиком. Вони жили на початку нашої вулиці у величезному недоладному будинку, що ховався за вкляклими соснами: під домом вічно були розкидані самокати, триколісні велосипеди, лялькові візочки, іграшкові пожежні машини, бейсбольні битки, сітки для бадмінтону, крокетні ворітця, хом’якові клітки й плюшеві цуценята-спанієлі — словом, усі атрибути хаосу, обумовленого дитинством у передмісті.

Додо цікавила мене всупереч цілковитому несприйняттю.

Її будинок відрізнявся від усіх сусідніх: і розміром (він був значно більшим), і кольором (другий поверх був обшитий темно-коричневою вагонкою, а перший — сірою цементною шубою, тут і там оздобленою сірими й фіолетовими круглими камінцями завбільшки з абрикоси), і — завдяки соснам — цілковитою прихованістю від перехожих, що в нашій місцевості спільних газонів і по-дружньому низеньких живоплотів сприймали як ознаку відлюдькуватості.