Під скляним ковпаком

Ми ще не доїли вечері, а мати вже вмовила мене вечорами вчитися стенографії. Так я могла вполювати двох зайців нараз: писати роман і розвивати практичне вміння. А ще заощадити силу-силенну грошей.

Того ж вечора мати видобула з підвалу стару шкільну дошку і встановила її в критому проході. Тоді стала перед дошкою й накреслила білою крейдою кілька закарлючок, а я сиділа на стільці й спостерігала.

Спершу в мені жевріла надія.

Мені уявлялося, що стенографувати я навчуся миттєво, і коли вкрита ластовинням леді з відділу стипендій запитає, чому я не працювала в липні й серпні, як то личить стипендіатці, я зможу відповісти, що записалася на безкоштовний курс стенографії, щоби прогодувати себе одразу після закінчення коледжу.

Утім, коли я намагалась уявити себе на роботі, де швидко строчитиму стенограми рядок за рядком, у голові порожніло. Серед усіх у світі робіт, які мені хоч трошки подобалися, не було жодної, де мені придалася би стенографія. Тому я сиділа й дивилася на дошку, а білі каракулі переді мною втрачали всякий сенс.

Я поскаржилася матері на страшний головний біль і пішла до ліжка.

Через годину двері тихенько відчинились, і мати просочилася в спальню. Я чула, як шелестів її одяг, коли вона роздягалася. Вона вклалася в ліжко. Невдовзі її дихання вирівнялося й сповільнилося.

У слабкому світлі вуличного ліхтаря, яке пробивалося крізь опущені жалюзі, я бачила пасма її волосся, накрученого на шпильки, мов на крихітні штики.

Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця, а ще пообіцяла собі не застенографувати жодного слова. Якщо я не вмітиму стенографувати, мені ніколи не доведеться це робити.

Я вирішила, що до кінця літа читатиму «Фіннеґанові поминки» й писатиму дипломну.

Тоді восени, коли почнуться заняття, я всіх випереджу і зможу насолоджуватися навчанням на останньому курсі, а не гризти книжки, ненафарбована і з непомитим волоссям, на дієті з кави й бензедрину[12], як бувало зі старшокурсницями на персональних стипендіях у період дописування дипломних робіт.

Потім я вирішила, що можна відкласти коледж на рік і піти ученицею до гончаря.

Або поїхати працювати офіціанткою в Німеччину, доки стану білінгвальною.

Так плани перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята.

Я уявила, як роки мого життя вишикувалися вздовж дороги, ніби сполучені дротами телеграфні стовпи. Я порахувала: один, два, три… дев’ятнадцять телеграфних стовпів, а далі дроти теліпалися в повітрі, і хоч як я старалася, побачити щось далі дев’ятнадцятого стовпа не вдавалось.

Кімната засиніла перед очима, і я намагалася зрозуміти, куди поділася ніч. Мати перетворилася з невиразної колоди на жінку середнього віку, яка дрімала зі злегка відкритим ротом, звідки сочилося хропіння. Ці поросячі звуки дратували мене, якийсь час здавалося, що єдиний спосіб їх позбутися — міцно й до настання цілковитої тиші скрутити руками стовбур зі шкіри та м’язів, крізь який вони виходили на поверхню.

Я вдавала, ніби сплю, аж доки мати поїхала на роботу, але навіть повіки були безпорадними проти світла. Вони висіли переді мною, мов сирий, червоний, зітканий із тоненьких судин екран, мов розкрита рана. Я заповзла між матраців подвійного ліжка, і вони зімкнулися наді мною, як могильні плити. Під матрацами було темно й безпечно, але вони були недостатньо важкими.

Щоби вдушити мене в сон, треба було докинути зверху ще принаймні тонну.