Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення.
Коли я підвела голову, фотографа вже не було. І Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами.
Я попорпалась у сумочці в пошуках золотавої косметички з тушшю, щіточкою, тінями, трьома помадами та дзеркальцем на кришці. Обличчя, що дивилося на мене з люстерка, наче визирало з-за тюремних ґрат після тривалих катувань. Розпухле, синювате, якихось нелюдських кольорів. То було обличчя, що потребувало мила, води й християнської терпимості.
Я взялася фарбуватись без особливих надій на успіх.
Минуло відчутно багато часу, перш ніж Джей Сі принесло назад з оберемком рукописів.
— Це тебе трохи розрадить, — сказала вона. — Приємного читання.
Щоранку на кабінет редактора відділу художньої літератури сходила лавина рукописів, осідаючи запилюженими заметами. Певно, по цілій Америці в кабінетах, на горищах і в класних кімнатах сиділи люди й щось писали. Приблизно щохвилини хтось завершував рукопис, тож за п’ять хвилин на столі редактора літературного відділу опинялося п’ять рукописів. За годину — шістдесят, звалених купою, розсипаних на підлозі навколо. А за рік…
Я всміхнулась, уявивши, як переді мною пропливає в повітрі білосніжний щойно підшитий рукопис, де на першій сторінці в правому верхньому кутку надруковано: Естер Ґрінвуд. Через місяць після стажування в журналі мав початися літній курс, де викладатиме знаний письменник: для вступу я надіслала рукопис оповідання, яке письменник має прочитати й визначити, чи гідна я в нього вчитися.
Звісно, на курс набирали мізерно мало людей, і я давно надіслала свій текст, а досі не отримала жодної звістки, однак була впевнена, що, повернувшись додому, знайду на столику в передпокої лист про зарахування.
Я вирішила зробити Джей Сі сюрприз — надіслати кілька оповідань, які напишу під час навчання на курсі, тільки під псевдонімом. Одного дня редактор відділу художньої літератури прийде до Джей Сі, кине їй на стіл мої оповідання й скаже: «Оце значно краще за пересічний рівень», — і Джей Сі погодиться, і запросить автора на ланч, а ним виявлюсь я.
— Чесно, — сказала Дорін, — цей не такий.
— Розкажи про нього, — кам’яним голосом попросила я.
— Він із Перу.
— Вони там коротуни. Такі ж бридкі, як ацтеки.
— Ні-ні-ні, золотку, я його вже бачила.
Ми сиділи на моєму ліжку — серед розкиданих несвіжих бавовняних суконь, подертих панчіх, сірої натільної білизни, — і Дорін уже з десять хвилин умовляла мене поїхати на танці в заміський клуб із приятелем якогось знайомого Ленні, а це, наполягала вона, зовсім інше діло, ніж приятелі самого Ленні, проте назавтра о восьмій ранку в мене був потяг додому, тому я вважала за потрібне бодай спробувати зібрати речі.
А ще в мене був невиразний план цілу ніч гуляти на самоті нью-йоркськими вулицями, щоб велич і таємничість цього міста нарешті хоч трохи мені відкрилися.
Але я здалася.
У ті останні дні було дедалі важче вирішувати, що робити. А коли я все-таки щось вирішувала, як‑от скласти валізу, то тільки вивалювала з шафки брудний дорогий одяг, розкладала його на кріслах, ліжку й підлозі, а тоді сідала і спантеличено на нього витріщалася. Кожен предмет мого одягу мовби мав свою норовливу особистість, яка впиралася пранню, складанню та пакуванню у валізу.
— Проблема з цим одягом, — сказала я Дорін. — Боюсь уявити, як повернуся — а він досі тут.
— Не проблема!
І Дорін у своїй прекрасній невблаганно-невпинній манері заходилася збирати білизну, панчохи, вигадливий бюстгальтер без бретельок на хитромудрому каркасі — подарунок від «Прімроуз корсет компані», який я так і не наважилася вдягнути, — і нарешті печальну колекцію сорокадоларових суконь чудернацького крою, одну за одною…
— Стривай, оцю лиши, я в ній піду.
Дорін видобула із загального жмутка й кинула мені на коліна клапоть чорної матерії. Решту одягу вона скрутила в однорідний м’який балабух, який запхала чимдалі під ліжко.
Дорін постукала в зелені двері із золотою ручкою.
Звідти долинуло шарудіння й чоловічий сміх. Потім білявий хлопець зі стрижкою під машинку й у сорочці з короткими рукавами прочинив двері на кілька сантиметрів і подивився на нас.