Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
— Мала-а-а! — заволав він.
Дорін провалилася в його обійми. Я подумала, що це, мабуть, той знайомий Ленні.
Я тихо стояла на порозі в чорній сукні-футлярі та чорному палантині з бахромою, небачено жовтошкіра, позбавлена зайвих очікувань. Я тут спостерігачка — казала собі, дивлячись, як білявий хлопець передав Дорін у кімнату іншому чоловікові, теж високому, але з темнішою шкірою й трохи довшим волоссям. На тому чоловіку був ідеально білий костюм і світло-блакитна сорочка, жовта сатинова краватка була припнута блискучою шпилькою.
Від шпильки я не могла відвести очей.
Біле світло, що наче било з неї, осявало всю залу. Та потім світло всоталося назад, лишивши по собі краплину роси на золотому полі.
Я трохи посунулася вперед.
— Це діамант, — сказав хтось, і довкола вибухнув сміх.
Я постукала нігтем по блискучій грані камінця.
— Її перший діамант.
— Марко, подаруй їй.
Марко вклонився й поклав шпильку мені на долоню.
Світло грало й витанцьовувало на ній, мов на райській крижині. Я швидко сховала подарунок у вечірню сумочку, розшиту штучними гагатами, і роззирнулася. Обличчя були порожніми, мов тарілки, і мені здалося, що ніхто навіть не дихав.
— На щастя, — суха тверда рука взяла мене попід лікоть, — цю леді впродовж вечора супроводжуватиму я. Можливо, — іскри в Маркових очах згасли, й очі потемніли, — я проведу невеличку церемонію…
Хтось засміявся.
— …варту діаманта.
Рука стиснула мою руку.
— Гей, боляче!
Марко прибрав руку. Я глянула вниз: на шкірі проступив відбиток великого пальця. Марко спостерігав за мною. Тоді вказав на внутрішню поверхню руки:
— Глянь туди.
Я подивилася на невиразні відбитки ще чотирьох пальців.
— Як бачиш, я налаштований серйозно.
Маркова тремтлива півусмішка нагадала мені про змію, яку я дражнила в зоопарку в Бронксі. Я постукала пальцем по склу тераріума, змія розкрила рот плавно, наче була механічною, і мені здалося, що вона всміхається. А потім вона кидалась, і кидалась, і кидалась на скло, аж доки я пішла.
Жінконенавидці мені ще ніколи не траплялися.
Я зрозуміла, що Марко — жінконенавидець, бо, хоч скільки в тій залі було моделей і юних телезірок, він цілковито зосередив увагу на мені. Не через прихильність чи зацікавленість, а тільки тому, що я йому випадково випала, як випадає карта з колоди.
Якийсь чоловік підійшов до мікрофона і затряс тими брязкальцями з насінням: це означало, що зараз буде щось латиноамериканське.
Марко спробував узяти мене за руку, але я трималася за четвертий келих дайкірі та не сходила з місця. Дайкірі я пила вперше в житті. Пила, бо Марко замовив його для мене, і я була дуже вдячна, що він не розпитував, чого мені взяти, тож не сказала ні слова й просто пила той дайкірі келих за келихом.
Марко подивився на мене.
— Ні, — сказала я.
— Тобто «ні»?
— Під таку музику я не танцюватиму.
— Не вигадуй.
— Я хочу сидіти тут і допивати свій коктейль.
Він нахилився до мене, напружено всміхаючись, і келих умить вилетів із моєї руки й опинився в горщику з пальмою. Тоді Марко так схопив мене за руку, що я могла або піти за ним на танцмайданчик, або попрощатися з рукою.
— Це танго, — сказав Марко, маневруючи зі мною серед інших танцівників. — Обожнюю танго.
— Я не вмію танцювати.
— Тобі й не треба. Танцюватиму я.
Марко обхопив мене за талію й притиснув до свого осяйного білосніжного костюма. Тоді він сказав:
— Удай, ніби тонеш.
Я міцно заплющила очі, і музика підхопила мене бурею. Нога Марко ковзнула вперед вздовж моєї, і моя нога ковзнула назад, і мені здавалося, наче я приклепана до нього, суглоб до суглоба, і я рухалася разом із ним, бездумно й безвольно, і якоїсь миті подумала: для танцю не потрібні двоє, досить одного, — і відпустила себе, як дерево відпускає за вітром свої гілки.
— А що я казав, — Марко обпалив моє вухо подихом. — Ти цілком пристойно танцюєш.
Я почала розуміти, чому жінконенавидцям вдається завиграшки дурити жінок. Вони поводяться мов боги, невразливі й усемогутні. Вони сходять із небес, а потім зникають. Вічно невловимі.
Після латиноамериканської музики була перерва.
Марко повів мене крізь французькі двері в сад. Туди ще досягали звуки й світло зсередини, та вже за кілька метрів темрява звела барикаду, надійно відмежувавши нас від них. Під безмежно тендітним зоряним сяйвом стелилися прохолодні аромати дерев і квітів. Місяця не було.