Під скляним ковпаком

— Хочу до Дорін.

Марко втупився в темряву за гольфовим полем.

— Хочу до Дорін, хочу додому.

— Хвойди, всі як одна хвойди, — він говорив наче сам до себе. — Кажуть вони «так» чи «ні» — всі однакові.

Я штовхнула Марко в плече:

— Де Дорін?

Марко пирхнув:

— Іди на стоянку, пошукай на задніх сидіннях авто.

Тоді він різко розвернувся.

— Мій діамант.

Я підвелася й потемки намацала свій палантин. Пішла геть. Марко підскочив і заступив мені шлях. А тоді демонстративно витер закривавлений ніс пальцем і накреслив дві криваві смуги на моїх щоках.

— Цей діамант обмитий моєю кров’ю. Віддай.

— Не знаю, де він.

Насправді я добре знала, що діамант лишився в сумочці, і коли Марко збив мене з ніг, сумочка нічним птахом вилетіла в мене з рук — її проковтнула темрява. Я навіть міркувала, чи не відвести Марко звідси, а потім повернутися і знайти її.

Гадки не маю, скільки можна було б виручити за такий камінець, але в кожному разі немало.

Марко взяв мене за плечі.

— Скажи мені, — він наголошував на кожному слові. — Скажи мені, бо шию зламаю.

Раптом мені стало байдуже.

— Він у моїй вечірній сумочці, розшитій штучними гагатами, — відповіла я. — Десь у багні.

Коли я йшла, Марко повзав на чотирьох, шукаючи в темряві клаптик темряви, що сховав діамант від його лютих очей.

Дорін не було ні в залі, ні на стоянці.

Я трималася тіні, щоб ніхто не помітив заляпаних грязюкою, з налиплою травою сукні та взуття, а голі плечі й груди сховала під палантином.