Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические приключения » Омбре. Над темрявою і світлом
Омбре. Над темрявою і світлом - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Омбре. Над темрявою і світлом

Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:

Кам’янець-Подільський, Україна. Архівний ревізор Едіта випадково знаходить вцілілі клейноди ордену лицарів Храму, однак на цю тему у місті накладено неофіційне табу, а знахідка веде її далі, до загадкового артефакту, який свого часу тамплієри привезли на Поділля. Із розгадкою таємниці Едіті допомагає католицький священик отець Люк. За містичним артефактом полюють спецслужби й таємні товариства. Минуле та сьогодення переплітаються. Нитки, що пов’язували історії і долі багатьох людей у минулому, одна за одною тягнуться до тих, хто мешкає у Кам’янці-Подільському сьогодні. Старовинне підземелля Кам’янецького замку перетворюється на поле битви добра і зла. Герої проходять випробування, але чи ті, хто називає себе друзями, є такими насправді? Вірити можна тільки собі, бо ціною пошуків Чаші Омбре може стати власне життя...
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
1 ... 37 38 39 40 41 42 43 44 45 ... 61
Перейти на страницу:

— Ви, звичайно, можете подумати, що в мені говорить ображений науковець, — промовила я. — Так воно частково і є. Мої дослідження тоді відхилили, я попрощалася з офіційним науковим визнанням та кар’єрою, хоча до цього часу не розумію, чому всі, кому не лінь, вкладали мені палиці в колеса.

Отець Люк похитав головою.

— Можливо, Едіто, ця тема для когось має значно більше значення, ніж Ви гадаєте, якщо з усіх боків була така протидія...

— Можливо, так воно і було... — відповіла я. — Тільки з того часу на цю тему не вийшло жодної наукової роботи, жодної статті... Ніхто тим не скористався.

— Ви ж знаєте, як воно буває, — похитав голою вікарій. — Часто люди прагнуть чогось, допоки воно у чужій руці. Заздрять, намагаються заволодіти бажаним. Але потім, коли мети досягнуто, вони не знають, що далі з ним робити. Не вистачає снаги та розуміння. Божого помазання, як сказав би кожен священик. Як, Ви кажете, звали того пана з ордену сучасних тамплієрів? — поцікавився отець Люк раптом.

— Юрій Князевич.

Вікарій уважно подивився на мене крізь окуляри.

— То пані Зірка хотіла продати картину саме цьому пану, чи не так?

Я кивнула у відповідь.

— Можливо, Едіто, — раптом вимовив отець Люк, — Господь сам відвів Вас від небезпеки... Або ж запланував інший, слушний час для того, аби Ви явили своє відкриття світу. Бо ж Ви не зупинилися, чи не так? Ви продовжили пошуки? — додав він за мить, піднімаючи свої окуляри на лоба. — Чомусь мені здається, Ви не з тих, хто мириться з перешкодами.

З піднятими на лоба окулярами вікарій виглядав досить кумедно, але тепер мені ніщо не заважало ще раз добре розгледіти його обличчя. Здавалося, зараз він був далеким від традиційної серйозності кліриків, якими я собі уявляла вищих католицьких священнослужителів, чи то просто хотів видаватися таким. Це мене у вікарієві бентежило і вабило водночас.

— Так, не зупинилася, — бадьоро запевнила я отця Люка. — І не зупинюся, поки не відтворю всю картину подій до кінця.

Ознайомитися навіть поверхово зі всіма історичними пам’ятками протягом кількох годин виявилося нездійсненним завданням. Ми пройшли до Кушнірської вежі, побували у склепіннях музею Інквізиції, досить побіжно оглянули експозицію картинної галереї та спустилися до Руської брами. Далі швидко почало сутеніти.

— Знаєте, Едіто, — проказав отець Люк, коли ми, стоячи на оглядовому майданчику, споглядали засніжені шпилі Кам’янецького замку, — я хочу віддячити Вам за чудове товариство та цю неперевершену екскурсію. У нас в костелі є непоганий архів і чимала бібліотека, куди ніколи не допускали науковців. Я міг би спробувати виклопотати у єпископа Кармеллі дозвіл для Вас! Не обіцяю, що Ви там знайдете розгадку таємниць ордену тамплієрів, але, гадаю, Вам буде цікаво...

Я не тямила себе від радості. Оце справжній королівський подарунок!

— Давно мрію про таке, отче! Чула, після того, як згорів міський архів, єпископ Кармеллі і на дух не підпускав наших науковців до церковного сховища. То я можу стати першою, кому це буде дозволено...

Вікарій ствердно кивнув головою.

— Я докладу всіх зусиль, аби єпископ Вам надав такий дозвіл.

Годинник на міській ратуші пробив шосту вечора. До нас крізь сутінки долинув його невиразний приглушений бій, тож встигнути до закриття фортеці оглянути всі її закапелки було марною справою.

Знову пішов сніг, і в надвечір’ї освітлений червоними вогнями замок наче стікав кров’ю. Ми обережно спускалися вниз по слизьких металевих східцях, встановлених прямо на схилі валу.

— Едіто, Ви так і не розповіли мені до кінця про свої дослідження ордену тамплієрів! І у замку ми ще не побували... — проказав він.

— Це легко виправити, панотче! До того ж Ви обіцяли мені безцінну річ, — додала з усмішкою. — Можливість покопатися в архіві дієцезії... Погодьтеся, пропозиція нерівна, тож я винна продовження екскурсії.

В якусь мить я зрозуміла, що отець Люк занадто довго дивиться мені в очі.

— Можна, я зателефоную Вам, коли все узгоджу з єпископом? — запитав він тихо і якось трохи розгублено. — Який Ваш номер?

Я продиктувала цифри. Вікарій тут же набрав їх на своєму телефоні.

— Гадаю, найкраще буде, якщо я викличу Вам таксі... — раптом проказав він. — Вже пізно, мусимо попрощатися.

— А Ви хіба не поїдете? — поцікавилася я. — Та й тут майже поряд...

— Ні-ні, за мене не турбуйтеся. Я із задоволенням пройдуся пішки, — усміхнувся вікарій, посилаючи мені виклик, аби переконатися, що він вірно записав мій номер. — Сьогодні у мене стільки вражень! Тож я назад пройдуся пішки. Є над чим подумати...

Я зупинилася і відчула себе трохи по-дурному: мені не хотілося покидати отця Люка самого серед зимових сутінків Старого Міста. Як можна священику бути таким?

Поки він викликав для мене таксі, я думала про те, що, захопившись отцем Люком, я зроблю найбільшу дурницю у світі і що історія «тих, що співають у терні», — точно не для мене.

Таксі не забарилося. Авто під’їхало до нас майже впритул, мигнувши вогнями, подало сигнал.

— Ну от... До побачення, Едіто! — отець Люк відчинив дверцята авто, немов намагаючись швидше мене позбутися і залишитися наодинці зі своїми думками. — Ми ж прощаємось ненадовго, чи не так? — запитав, простягаючи водію купюру. — Я зателефоную Вам!

Я злегка кивнула. Сіла на заднє сидіння. Якесь дивне прощання. Чому він раптом вирішив отак спровадити мене?

Водій розвернув автівку. Я оглянулася: темний силует вікарія почав віддалятися, губитися у сутінках.

— Зачекайте хвилинку! Одну мить...

— Так, будь ласка.

Я відчинила дверцята і, вийшовши з авто, побігла назад, до отця Люка.

— Що, Едіто? Ви щось загубили? — запитав він стурбовано, напевно, гадаючи, що могло б означати моє повернення.

— Ви ж француз? — запитала я.

— Так... — усміхнувся отець Люк трохи збентежено.

— І говорили, що родом із Нормандії...

— Саме так... А що Вас цікавить, Едіто?

— Мене цікавить... Можливо, Ви тоді знаєте, що міг би означати вираз «сторожа нормандських долин»? — випалила я, дивлячись отцю Люку в очі.

— «Сторожа нормандських долин»? — перепитав він французькою.

— Так... Хто це? Що означає цей вираз? — запитала я знову.

— «Gardiens des vallees normandes», — проказав отець Люк. — «Сторожа нормандських долин»... Так у середньовічній Нормандії називали вовків.

Мені враз пересохло у горлі. Підвладна якійсь незрозумілій внутрішній силі, я повернулася й пішла до таксі.

— А чому Ви питаєте? — гукнув отець Люк мені навздогін.

— Так, просто... — відповіла я. — До зустрічі, отче, чекатиму Вашого дзвінка!

«Сторожа нормандських долин! Обережно, мессіре!»... Я прокинулась серед ночі від крику, що все ще, здавалося, лунав у моїй голові. Той самий сон про двох вершників, котрі мчать засніженою долиною, переставав бути просто сном. Він дедалі більше ставав реальністю, матеріалізуючись у фізичному вимірі. Але вранці відчуття незрозумілої тривоги видалося мені якимось примарним, як то завжди буває із нічними страхами. Кольоровий перекидний календар, завбачливо почеплений власниками моєї квартири в кухні, вперто показував наближення Різдва, і цей факт вносив свої корективи не тільки у мої думки, але й у найближчі дні мого перебування в місті.

Розділ XI

Чаша Омбре

априкінці року я завжди почувалася виснаженою від безкінечних поїздок та архівних ревізій, тож мала вирішити, де зустріну Різдво: у Кам’янці, в своєму винайнятому помешканні на Зарванській, чи повернуся до Києва зустрічати свята у родинному колі. Поки одна частина мого єства напружено відшукувала правдоподібні причини, аби залишитися, інша якимось чужим голосом виговорювала мені, що затія ця геть-зовсім дурна. Дурна, бо абсолютно не пов’язана з робочим настроєм та прозою архівних перевірок. Навпаки, вона стосувалася тієї тонкої матерії, котру найкраще було б згорнути у сувій просто зараз і ніколи більше не розгортати.

1 ... 37 38 39 40 41 42 43 44 45 ... 61
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)