Омбре. Над темрявою і світлом

Я не тямила себе від радості. Оце справжній королівський подарунок!

— Давно мрію про таке, отче! Чула, після того, як згорів міський архів, єпископ Кармеллі і на дух не підпускав наших науковців до церковного сховища. То я можу стати першою, кому це буде дозволено...

Вікарій ствердно кивнув головою.

— Я докладу всіх зусиль, аби єпископ Вам надав такий дозвіл.

Годинник на міській ратуші пробив шосту вечора. До нас крізь сутінки долинув його невиразний приглушений бій, тож встигнути до закриття фортеці оглянути всі її закапелки було марною справою.

Знову пішов сніг, і в надвечір’ї освітлений червоними вогнями замок наче стікав кров’ю. Ми обережно спускалися вниз по слизьких металевих східцях, встановлених прямо на схилі валу.

— Едіто, Ви так і не розповіли мені до кінця про свої дослідження ордену тамплієрів! І у замку ми ще не побували... — проказав він.

— Це легко виправити, панотче! До того ж Ви обіцяли мені безцінну річ, — додала з усмішкою. — Можливість покопатися в архіві дієцезії... Погодьтеся, пропозиція нерівна, тож я винна продовження екскурсії.

В якусь мить я зрозуміла, що отець Люк занадто довго дивиться мені в очі.

— Можна, я зателефоную Вам, коли все узгоджу з єпископом? — запитав він тихо і якось трохи розгублено. — Який Ваш номер?

Я продиктувала цифри. Вікарій тут же набрав їх на своєму телефоні.

— Гадаю, найкраще буде, якщо я викличу Вам таксі... — раптом проказав він. — Вже пізно, мусимо попрощатися.

— А Ви хіба не поїдете? — поцікавилася я. — Та й тут майже поряд...

— Ні-ні, за мене не турбуйтеся. Я із задоволенням пройдуся пішки, — усміхнувся вікарій, посилаючи мені виклик, аби переконатися, що він вірно записав мій номер. — Сьогодні у мене стільки вражень! Тож я назад пройдуся пішки. Є над чим подумати...

Я зупинилася і відчула себе трохи по-дурному: мені не хотілося покидати отця Люка самого серед зимових сутінків Старого Міста. Як можна священику бути таким?

Поки він викликав для мене таксі, я думала про те, що, захопившись отцем Люком, я зроблю найбільшу дурницю у світі і що історія «тих, що співають у терні», — точно не для мене.

Таксі не забарилося. Авто під’їхало до нас майже впритул, мигнувши вогнями, подало сигнал.

— Ну от... До побачення, Едіто! — отець Люк відчинив дверцята авто, немов намагаючись швидше мене позбутися і залишитися наодинці зі своїми думками. — Ми ж прощаємось ненадовго, чи не так? — запитав, простягаючи водію купюру. — Я зателефоную Вам!

Я злегка кивнула. Сіла на заднє сидіння. Якесь дивне прощання. Чому він раптом вирішив отак спровадити мене?

Водій розвернув автівку. Я оглянулася: темний силует вікарія почав віддалятися, губитися у сутінках.

— Зачекайте хвилинку! Одну мить...

— Так, будь ласка.

Я відчинила дверцята і, вийшовши з авто, побігла назад, до отця Люка.

— Що, Едіто? Ви щось загубили? — запитав він стурбовано, напевно, гадаючи, що могло б означати моє повернення.

— Ви ж француз? — запитала я.

— Так... — усміхнувся отець Люк трохи збентежено.

— І говорили, що родом із Нормандії...

— Саме так... А що Вас цікавить, Едіто?

— Мене цікавить... Можливо, Ви тоді знаєте, що міг би означати вираз «сторожа нормандських долин»? — випалила я, дивлячись отцю Люку в очі.

— «Сторожа нормандських долин»? — перепитав він французькою.

— Так... Хто це? Що означає цей вираз? — запитала я знову.

— «Gardiens des vallees normandes», — проказав отець Люк. — «Сторожа нормандських долин»... Так у середньовічній Нормандії називали вовків.

Мені враз пересохло у горлі. Підвладна якійсь незрозумілій внутрішній силі, я повернулася й пішла до таксі.

— А чому Ви питаєте? — гукнув отець Люк мені навздогін.

— Так, просто... — відповіла я. — До зустрічі, отче, чекатиму Вашого дзвінка!

«Сторожа нормандських долин! Обережно, мессіре!»... Я прокинулась серед ночі від крику, що все ще, здавалося, лунав у моїй голові. Той самий сон про двох вершників, котрі мчать засніженою долиною, переставав бути просто сном. Він дедалі більше ставав реальністю, матеріалізуючись у фізичному вимірі. Але вранці відчуття незрозумілої тривоги видалося мені якимось примарним, як то завжди буває із нічними страхами. Кольоровий перекидний календар, завбачливо почеплений власниками моєї квартири в кухні, вперто показував наближення Різдва, і цей факт вносив свої корективи не тільки у мої думки, але й у найближчі дні мого перебування в місті.