Омбре. Над темрявою і світлом

— Так, автор книги стверджує, що серед тамплієрів-утікачів був дехто на ймення Х’юго де Моле, — розповідала я далі. — Освічений дворянин, знавець інженерної та фортифікаційної справи.

— De Molay... — задумливо повторив отець Люк. — Hugo De Molay... Таке саме прізвище мав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, котрого спалили за наказом Філіпа Вродливого... Чи не так?

— Саме так, — погодилася я. — Тому прізвище «де Моле» наштовхнуло мене на думку, що цей лицар міг би доводитися Магістру ордену родичем, а можливо, й довіреною особою.

— Не обов’язково... — сказав вікарій. — Але хід ваших думок цікавий.

— У тому розділі йшлося, що більшу частину скарбів тамплієрам таки вдалося врятувати і вивезти, як Ви і говорили, у напрямку Шотландії, — продовжувала свою розповідь я. — Можливо, їм дійсно вдалося навіть перепливти океан і дістатися Нового Світу... Але після знайдених в обласному архіві тамплієрівських клейнодів я схиляюся до думки, що раз у Кам’янці існував їхній гарнізон, то вони могли частину скарбів перевезти й сюди. До того ж професор Ле Блан вказує на одну важливу деталь: мессір Х’юго де Моле перебував на службі у галицьких князів. Конкретно у Юрія Львовича. Займався реконструкцією фортечних мурів та башт... А Кам’янець у той час насправді відходив до Галицького князівства.

— Якщо так, — задумливо промовив отець Люк, — цілком ймовірно, що Кам’янець міг стати тим містом, де Ваш герой-тамплієр і ніс свою службу. Фортечних мурів та башт тут мало бути предостатньо, тож роботи йому, вочевидь, не бракувало.

— Так, — погодилася я. — Шкода тільки, що сьогодні ми бачимо лише жалюгідні залишки колишніх фортифікаційних укріплень. Але я не про те, отче. Уявляєте, скільки варіантів надійних схованок для вивезеного скарбу було у Х’юго де Моле, якщо він справді займався реконструкцією фортечних мурів та самого замку?

Отець Люк злегка посміхнувся.

— То Ви, Едіто, припускаєте, що скарби тамплієрів чи принаймні їх частина були ним заховані у Кам’янці? — проказав він, відпиваючи охололу каву. — Що ж... цілком правдоподібно.

Я стенула плечима і задумливо перевела погляд на різнокольорові вітражі вікон.

— Гадаю, так, отче. Але шукати ці скарби — все одно, що голку в копиці сіна. Хто знає, де Х’юго де Моле міг їх замурувати чи просто заховати. Старе Місто, по якому ми з Вами ходимо, побудоване на іншому, підземному, котре не поступається йому своїми розмірами. Сьогодні немає повного дослідження навіть наземних укріплень, ну а щодо підземних склепінь та ходів, то вони так ніким і не були вивчені. Кажуть, з боку річки існували галереї, якими човном можна було дістатися аж до підземель Ратуші, в саме серце Старого Міста.

— Нічого собі! — отець Люк не зміг приховати здивування. Схоже, він зовсім забув і про свою каву, і про те, що обіцяв показати мені церковний архів.

— Але скарби тамплієрів — то лише половина таємниці, — продовжувала я. — У цій землі може ховатися дещо цінніше за срібло та золото. У всякому разі, так вважає Ваш співвітчизник, професор Ле Блан.

— Дещо цінніше за срібло та золото? — перепитав отець Люк. — Що ж це? Ота містична Чаша Омбре? Ви справді у це вірите?

— А що Вам, пане вікарію, відомо про Чашу Омбре? — поцікавилася в свою чергу я. — Неможливо, аби, вивчаючи історію церкви, Ви жодного разу не чули про цей артефакт.

Отець Люк зручніше вмостився у кріслі.

— Коли Ви згадали про цю Чашу Омбре у кав’ярні, пам’ятаєте, Едіто, я вперше почув про неї. Тому увечері, аби задовольнити свою цікавість, відправив мейла моєму другу, отцю Алоїсу, з проханням допомогти у пошуку інформації. Ми разом викладали у Григоріанському університеті в Римі. Відповідь не забарилася. Насправді відомостей про Чашу Омбре небагато навіть у Ватикані. Вона не така відома, як інші містичні артефакти. Про неї не написано стільки книжок, як, скажімо, про Святий Грааль, але, здається, її теж уявляють у вигляді ритуальної посудини. Хоча, на мою думку, це, швидше за все, знову якийсь символізм, — отець Люк розвів руками, явно підшукуючи потрібні слова. — Зрозумійте мене правильно, хоч я і католицький священик, однак в дечому таки погоджуюся з Деном Брауном. Роль жінки як умістилища Божої Сутності могла від самого початку бути куди більшим благословенням для християнства, якби тим не керували себелюбні чоловіки.

Здивована такою відповіддю вікарія, я запитала прямо, ризикуючи образити його релігійні почуття:

— Себелюбні священики-чоловіки, Ви хотіли сказати?

— І священики теж, — з іронією в голосі проказав отець Люк. — Священики, як і решта людей, не можуть похвалитися досконалістю у всьому і так само потребують Божої милості і милосердя.

— Тобто Марію Магдалину у Браунівській версії Ви, отче, теж визнаєте? — не втрималася я.

Отець Люк похитав пальцем.

— Едіто, я католицький священик, — проказав він. — А тому визнаю канонічність і вчення католицької церкви, а не апокрифи або чиїсь літературні фантазії.

Якщо я підсвідомо все ще чекала якоїсь відповіді на свої душевні порухи, то ця відповідь прозвучала більш ніж ясно та зрозуміло. Він — католицький священик і ніколи не стане іншим.

— Можливо, розчарую Вас, пане вікарію, — проказала я, зусиллям волі проганяючи думки, які паралельно крутилися у моїй голові, — але Чаша Омбре таки дійсно ритуальна чаша. Так, у всякому разі, стверджує професор Ле Блан. За легендою, її викувано із чистого срібла. Вона — уособлення пограниччя між світлом і темрявою, в її товщі заховані насінини Дерева Пізнання добра і зла. Тож кожен, хто заволодіє нею, має можливість зробити вибір: на сторону якої сили стати, чию владу обрати і кому служити. З Чашею Омбре можна провести ритуал Переходу, зробити вибір між духовною темрявою або духовним світлом.