Омбре. Над темрявою і світлом
- Автор: Підгірна Лора
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-064-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
Мало не підстрибнувши від несподіванки, я рвучко повернулася. Таке видовище було варте мого очікування. Переді мною стояв отець Люк... Проте отцем його назвати було ще складніше, ніж тоді, під час його появи у підвалі архіву.
Високий, русявий, стрункий, із привітною посмішкою, він мало чим нагадував очкарика-вікарія з костелу. Окуляри тепер видавалися модною забаганкою, елементом стильного образу, якби вікарій не був таким природнім у своєму короткому сірому пальто, картатому шарфі вузлом і теплій сірій кепці на голові. Так, у француза елегантності не відбереш, навіть коли цей француз — католицький священик.
— Моє запізнення не має виправдань, Едіто, але все ж я спробую пояснити, — проказав він скоромовкою. — В останню мить робітники привезли різдвяний вертеп, і я мусив допомогти нашим ченцям розкласти конструкцію на подвір’ї костелу. Ще раз прошу — пробачте!
Я не знала, що й відповісти, тільки подивилася на отця Люка, відчувши дивну радість від його появи.
— Ви ж, певно, зовсім замерзли. Може вип’ємо по горнятку кави? — наче відгадавши моє недавнє бажання, він втягнув носом повітря. — Пахне Різдвом!
Озирнувся.
— Ви ж казали, десь тут має бути кав’ярня!
Я не встигла заперечити чи погодитися, бо він схопив мене за руку і, не чекаючи відповіді, як людина, що звикла сама приймати рішення, повів за собою до дверей кав’ярні, з яких і справді виривався на морозяну вулицю божевільний різдвяний аромат кави, кориці та шоколаду.
Всередині було порожньо. У вихідний день сюди мало хто зранку ходив кавувати. Незважаючи на те, що Кам’янець був містом, де, ймовірно, турки вперше заварили каву на українських теренах, культура й традиції її споживання були не такими популярними, як у Львові. Прикро... Совєти спромоглися свого часу позбавити місто не лише місцевої інтелігенції, але й такої цілком буржуазної звички, як ранкові кавування поза домом. Ця думка знову нагадала мені про смершівця Люблінського, його папку з документами та картини у вітальні пані Зірки.
В повітрі кав’ярні витало все те ж солодке кавове божевілля, переплетене з тужливим голосом Шарля Азнавура.
Вітрина кав’ярні, прикрашена ялиновими гілками та мерехтливими гірляндами, спокушала чудернацькими тістечками, трюфелями у золотих і срібних обгортках та зацукрованими кільцями помаранчів. Отець Люк знову кумедно втягнув носом повітря і змовницьки глянув на мене.
— Обожнюю цей аромат! Присядемо? — він вказав на затишне місце біля вікна, обережно повертаючи мене за плечі. Прийняв моє пальто, зняв своє і примостився навпроти. Тепер я побачила, що під його елегантним «цивільним» одягом був знайомий мені чорний жакет і чорна сорочка з традиційною колораткою.
— Я маю впевнитися, що Ви не сердитеся на мене, Едіто! — винувато проказав він. — Повірте, я запізнився не навмисне!
— Вже не серджуся, — посмішка сама зрадницьки з’явилася на губах. Хіба на нього взагалі можна розсердитися? — Відверто кажучи, я вже було почала думати, що це погана ідея — вирушати на екскурсію містом такого холодного дня і Ви просто передумали! — відповіла неспішно.
— Ні, звичайно, ні в якому разі. Та й день сьогодні прекрасний! — отець Люк глянув у вікно. — Гарний початок зими! Я люблю зиму! В Нормандії, звідки я родом, сніг довго не тримається або й зовсім не випадає. Зате там буяють цвітом нескінчені яблуневі сади. То Ви будете пити каву чи, може, чай? — поцікавився він із чисто французькою галантністю.
— Каву, — відповіла я. — Без молока і з кардамоном.
Дівчина-офіціантка вже стояла поряд і здивовано переводила свій погляд то на мене, то на отця Люка, точніше, на білий прямокутник його колоратки.
— Дві кави, будьте ласкаві, цукор окремо і смачне тістечко для дами, — проказав Люк, не звертаючи уваги на мої заперечення щодо тістечка. Дівчина записала замовлення і поспішила до барної стійки.
— Я постую, — розвів руками отець Люк. — Адвент. Але Ви, якщо не дотримуєтеся посту, то не смійте відмовлятися! Сьогодні 13 грудня, День святої Люції, моєї покровительки... І мій День народження, — додав він із посмішкою. — Тож я сьогодні начебто маю вихідний, і мені буде приємно цей день провести у Вашому товаристві, Едіто.
День народження? Оце так неочікувано!
— То я вітаю, отче! Шкода тільки, що дізналася про це лише зараз і не маю для Вас подарунка... — розгубилася я від несподіваної новини. — Бо, напевно, не вийшла б із дому із порожніми руками, якби знала наперед.
— О, ні, ні! Ви й так мені робите приємність, погодившись на цю зустріч. Певно, у вихідний день Ви могли б собі відпочити, а не мерзнути, очікуючи на мене.
У вікарія сьогодні був якийсь дивний, піднесений настрій. Можливо, то й справді через день народження, але мені хотілося вірити, що то через нашу зустріч. Його очі просто світилися, змінивши сіро-сталевий відтінок на м’який, майже блакитний колір. Тільки сліпа не змогла б помітити, що він вельми вродливий чоловік як на священика.
— Знаєте, Едіто, — раптом промовив отець Люк, зробивши паузу, поки офіціантка викладала з таці каву та розкішне тістечко в шоколадній поливі. — Все не було нагоди розповісти Вам. Після тієї нашої розмови в костелі сталося дещо дивне.
— Дивне? — перепитала я. — Що саме?
— Пам’ятаєте, коли ми з Вами сиділи та розмовляли про те, що самотужки сповідальню відсунути неможливо? А хтось її таки відсунув! Я помітив це одразу після того, як Ви пішли.
— Що ж тут дивного, пане вікарію? Це могли зробити... наприклад... ченці.
— У тому-то й річ, що не могли, — отець Люк на мить замислився, вочевидь, пригадуючи події того вечора. — Після вечірньої літургії ченці одразу пішли до себе в гуртожиток. Крім Вас, мене та кількох літніх бабусь у приміщенні костелу нікого не було! До того ж сповідальня весь час знаходилася у полі нашого зору. Відсунути її непомітно і нечутно просто неможливо. Особисто я там ченців не бачив. А ви?
Я знизала плечима.
— Не пам’ятаю, пане вікарію, я ж із Вами в ту мить розмовляла.
Отець Люк потер лоба.
— Оце мене й дивує, Едіто! Містика якась!
— А Ви погано ставитесь до містики? — запитала я, але тут же спробувала виправити себе. — О, вибачте, я сказала дурницю. Ви ж священик, ще й до того ж єзуїт!
Отець Люк тихо розсміявся.
— Натякаєте на мою причетність до Святої Інквізиції? Повірте, полювання на відьом однозначно не моє, — усміхнувся він. — Але у мене просто немає логічного пояснення щодо тієї сповідальні! — додав вікарій. — Скільки не думаю, не можу знайти відповіді...
— Тоді залиште без відповіді, — порадила я. — У цього «дива», швидше за все, дуже просте пояснення. Наприклад, сповідальню могли відсунути від стіни ще раніше, а Ви просто не помітили.
— Та ні... Цього бути не може! — отець Люк заперечно похитав головою.
— Поговорімо краще про вчорашній вечір у пані Зірки, — запропонувала я. — Дивнішого вечора у мене в житті не траплялося.
— Так, вечір був справді більш ніж дивний, — стримано посміхнувся отець Люк. — Ну... розповідайте.
Мені не вдалося приховати своє здивування.
— Я вже й так вчора розповіла Вам забагато. Можливо, й не варто було стільки говорити.
Вікарій раптом посерйознішав.
— Ви про картину? Хочу, аби Ви знали: я її купую. Для Ватикану. І це, звісно, таємниця. Тож Вам не доведеться ставати посередником у цій мутній справі.
— То Ви вчора бачили її? — не втрималася я. — Картину, маю на увазі.
— Звичайно, бачив, — отець Люк примружив очі. — Прекрасна робота. Диво, що вона збереглася у такому ідеальному стані.
— А звідки вона насправді у пані Зірки? Мені вона сказала, що отримала картину у спадок.
— Ну... мені вона нічого не сказала. Хоча, я гадаю, у спадок таку картину отримати було б досить дивно, мешкаючи в Україні, — отець Люк на мить замислився. — Час від часу закордоном грабують приватні колекції, а потім переправляють викрадені полотна подалі, продаючи за безцінь... Картина пані Зірки цілком могла пройти той самий шлях, перш ніж опинитися у неї на мольберті, — продовжував він. — У мого друга італійця сталося щось подібне. Він великий шанувальник полотен епохи Ренесансу. Має безцінну колекцію. Але одну з картин викрав його садівник. Просто з помешкання, кострубато вирізавши полотно сокирою з рами. Робота кінця XVI століття, «Каштановий бенкет». Уявіть собі, яка то розкіш! Як він її вивіз, не можу уявити...