Омбре. Над темрявою і світлом

Та ось, усупереч моєму сум’яттю, мобільник завібрував. Від несподіванки я мало не впустила філіжанку з кавою. Телефон задзвонив раз, вдруге. Я заніміло подивилася на свій ґаджет. Там висвітилося: «Отець Люк». І я ледве встигла вхопити слухавку, аби відповісти на дзвінок.

— Єпископ Кармеллі не дуже охоче, але дав свій дозвіл, — вікарій говорив швидко, певно, мав небагато часу для розмови. — Ви можете прийти, Едіто, хоч сьогодні по обіді.

Вже на роботі я роздрукувала відскановані документи, котрі він переглядав кілька днів тому в архівному сховищі. Не вдаючись у подробиці, сказала Аллі Матвіївні, що маю справи і потрібно відлучитися з архіву.

Тут, у Старому Місті, все було поряд. Перейти якихось п’ятдесят метрів, — і ось воно, принишкле подвір’я кафедрального костелу. Сонне, безлюдне... Припорошені снігом вічнозелені туї, почорнілі мармурові надгробки... Я поволі обійшла костел, аби дати собі час перед тим, як побачу вікарія, зібратися з думками та помилуватися цією застиглою готичною красою. Колись у Кам’янці було своє католицьке кладовище, не гірше за Личаківське у Львові, із розкішними склепами та мармуровими надгробками. Але у радянські часи його переорали бульдозерами і на кістках звели новий мікрорайон. Все, що польська спільнота зуміла врятувати, перенесла сюди, на територію костелу.

Кілька років тому я вже тут була. Тоді мене вразили дві жіночих статуї. Про себе я охрестила їх Марією та Єлизаветою. Вони видалися мені такими подібними до цих біблійних героїнь! Стояли, розвернуті одна до другої, наче в неспішній бесіді: літня жінка і зовсім молода. Чиї могили увінчували вони колись? І як дивно розпорядилася доля, звівши їх для безкінечної мовчазної розмови у цій кам’яній ніші!

Поруч із головним входом до костелу було розкинуто якийсь навіс. Лише підійшовши ближче, я зрозуміла, що то різдвяний вертеп, — мабуть, той самий, через котрий отець Люк в неділю запізнився на зустріч зі мною. Навісом він видавався лише ззовні, бо всередині я побачила подобу справжньої печери із кам’яним склепінням, а над нею — небо, всипане зорями. На синьому тлі, підчеплені на волосінях, пурхали янголи із золотими сурмами в руках. В імпровізованій печері, наче живі актори, що застигли в очікуванні, коли відкриється театральна завіса, стояли майстерно розмальовані гіпсові фігури Святого Сімейства, вівчарів та волхвів — кожна на своєму місці. Я підступила ближче. Запахло свіжою соломою та хвоєю. В центрі — дерев’яні ясла, в них — немовля Ісус на вишитих пелюшках... Поруч — важкі лави. Можна присісти, наче ти один із учасників дійства, що розгортається у вертепі.

— Саме так усі тут і фотографуються.

Обернулася на знайомий голос і побачила отця Люка у чорній довгій сутані та окулярах, що виглядав із дверей біскупського помешкання. Сутана додавала йому серйозного, академічного вигляду, проте у погляді вікарія світилася радість, наче він зустрів давню знайому.

— Я принесла віддруковані копії документів, котрі Вас зацікавили в архіві, — відповіла я трохи збентежено. А бентежитися було чого. Безглуздість мого вранішнього романтичного настрою стосовно отця Люка тепер була цілком очевидною і невідворотною.

Його погляд швидко ковзнув по мені.

— Добре, що Ви прийшли, Едіто!

Він впустив мене поперед себе, і я опинилася у передпокої старовинного біскупського помешкання. Побачила оббиті дерев’яними панелями стіни, по ліву руку — важкі дерев’яні сходи, що вели кудись нагору. Під стіною — лава для відвідувачів, столик із католицькими журналами та брошурами... Невибагливий, простий, очікуваний інтер’єр. Поряд знаходилася кухня. Я зрозуміла це через апетитні запахи, що сочилися у хол з-за її дверей. Там, за скляним віконцем дверей, біля плити, поралися дві монахині-уршулянки, не без цікавості поглядаючи, кого це вікарій запросив увійти до будинку.

— Я побачив Вас, тільки-но Ви зайшли під арку, — мовив отець Люк. — Тож вирішив зварити нам кави, якщо Ви не проти. Пройдімо у бібліотеку, там найзручніше буде спілкуватися.

Прочинивши двері, він жестом запросив мене увійти до приміщення, яке назвав бібліотекою, і я, переступивши поріг, наче пройшла крізь дивовижний портал, котрий відгороджував майже аскетичний хол біскупського будинку від внутрішньої аури цієї кімнати. Увійшла і завмерла від побаченого.

Світло зимового дня потрапляло у бібліотеку крізь кольорові вітражі вікон. Падаючи на вибілену стелю, відбивалося, фарбуючи все навколо прозорими, але масткими червоними, синіми та зеленими променями. У кутку блимала жива різдвяна ялинка, у підсвічнику на столі горіли свічки, кілька ароматичних ламп, розставлених просто на підлозі, наповнювали повітря тонким запахом помаранчу.

Я роззирнулася, підійшла ближче до скляної гірки із різноманітними дрібничками: гіпсовими великодніми баранцями, всілякими церковними сувенірами, старими фотокартками та іконками у срібних рамках. Певно, все те належало єпископу Кармеллі і зберігалося дуже ретельно — ні порошинки на склі... Далі, під стіною, стояли книжкові шафи. Корінці товстих фоліантів щільно тулилися один до одного на різьблених полицях. За кілька хвилин увійшов і отець Люк, обережно тримаючи за довгий дерев’яний держак стару мідну турку. Я ж захоплено розглядала цей книжковий рай, вдихаючи його особливий аромат — запах шкіри та старого паперу, змішаний із запахом помаранчу.