Омбре. Над темрявою і світлом

— Я почала займатися дослідженням цієї теми випадково, — почала я. — Після однієї закордонної поїздки і, відверто кажучи, добряче постраждала через неї. Мене фактично поставили перед вибором: або я припиняю всі свої пошуки і продовжую працювати, або звільнення. Я тоді була ще зовсім «зелена», не мала друзів, котрі б підтримали мене. Був непевний час, і ніхто з колег не насмілився виступити на мій захист. Тож я вирішила, що поховати себе в архівних сховищах — не таке вже й погане прикриття для науковця, який насправді не збирається полишати заборонені дослідження.

— Так, архів — непогане місце для науковця, що вичікує слушної миті, — погодився отець Люк.

— Як Вам, напевно, відомо, члени ордену тамплієрів, рятуючись від сваволі папи Климента V та короля Філіпа Вродливого, опинилися і в наших краях, знайшовши політичний притулок у галицького князя Юрія Львовича. Багато хто з лицарів-храмовників оселився тут, на Поділлі, і, ймовірно, саме на території Старого Замку розміщувався їхній окремий військовий гарнізон.

— Оце так! — вражено мовив отець Люк. — І у Вас є серйозні докази?

Я перевела подих і відчула непереборне бажання розповісти йому все. Хто знає, чи скоро мені випаде нагода поділитися з кимось цією історією? Його очі світилися непідробною цікавістю, він так уважно слухав, що...

— Бачте, панотче, — продовжила я, — та закордонна поїздка стала мені наче дороговказом, куди рухатися далі. Ба навіть більше, офіційний доступ в архівні сховища під приводом ревізійних перевірок відкривав нові можливості, яких я раніше просто не мала. Як то у нас кажуть: «Щуку кинули у річку».

Отець Люк усміхнувся.

— У нас кажуть: «Renard dans le poulailler» — «відчувати себе лисом в курнику».

— Щось таке, — погодилася я.

— І? — вікарій запитально глянув на мене. — Ви щось знайшли?

— Так, мені справді вдалося натрапити на дивну знахідку — опечатаний дерев’яний ящик № 31-616. Він уцілів після пожежі в місцевому архівному сховищі, а потім його вивезли до обласного архіву. В реєстрі він значився під грифом обмеженого доступу. Звичайно, я не могла не перевірити, що там всередині.

— І Ви знайшли...

— Це була така собі капсула часу, запакована в 1945-му році працівниками контррозвідки «СМЕРШ», — клейноди з символами лицарів храму і гербом Поділля, сонцем. Напевне, фашисти в роки війни готували ці артефакти на вивіз до Німеччини, але доправити їх туди, вочевидь, перешкодив наступ радянських військ.

— Тобто смершівці у сорок п’ятому повернули їх на місце, до Кам’янця? — уточнив вікарій. — А після пожежі вони опинилися в обласному архіві?

— Саме так, — продовжувала я, вирішивши поки мовчати про знайдену мною серед згарища папку Антона Люблінського з переліком того, що мало бути у ящику. — Звичайно, я спробувала оприлюднити інформацію про ці артефакти, навіть провела експертизу моєї знахідки, зробила наукове обґрунтування і написала кілька статей до історичних видань, та жодну з них в Україні не опублікували. Мої колеги просто крутили пальцем біля скроні й казали, що знайдені артефакти — фальсифікація! Ніхто навіть поглянути на них не хотів у відповідь на мої намагання довести, що знайдені речі не підробка. Єдині, хто зацікавився моїми дослідженнями, — представники сучасного ордену тамплієрів, як вони себе називали, очолюваного таким собі Юрієм Князевичем.

— Сучасний орден тамплієрів? — перепитав отець Люк, не приховуючи здивування.

— У всякому разі, так ці панове себе позиціонують, — продовжувала я. — Вони виникли наче нізвідки, приїхали до Кам’янця, почали тут влаштовувати презентації та прес-конференції, запросили мене на одну з тих зустрічей та розпитували про мою знахідку, тамплієрівські клейноди.

Однак то було дивне товариство. Я б сказала, здебільшого воно складалося із колишніх офіцерів російського ФСБ та якихось незрозумілих осіб невизначеного статусу та професії. А далі пан Князевич заявився у повному образі — повірте, одягався він вельми фактурно — на засідання місцевої ради та намалював місцевим чиновникам заманливі перспективи співпраці. Пообіцяв реставрувати найбільш зруйновані башти Кам’янецького замку в обмін на знайдені тамплієрівські клейноди та можливість вести на території замку діяльність ордену. Клейноди ж мали виставлятися для усіх охочих, але знаходитися під їх опікою та охороною.

Наші державні мужі розгубилися, а ще більше перелякалися. Проти новоявлених лицарів Храму повстало місцеве духовенство, почали ширитися чутки про їх сумнівну поведінку, їх звинуватили у масонстві та сатанізмі, зчинився великий скандал... Про це писали у всіх газетах...

Отець Люк якось непевно гмикнув.