Омбре. Над темрявою і світлом
- Автор: Підгірна Лора
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-064-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
— Але картина у пані Зірки має раму. Вона ж не вирізана абияк?
— Так... — погодився отець Люк. — І рама, здається, теж автентична.
— А там справді зображені лицарі-тамплієри? — обережно запитала я.
Він подивився на мене зовсім серйозно.
— Наскільки я зрозумів, у Вас теж буде шанс побачити цю картину ще до того, як я її придбаю. Пані Зірці потрібні гроші на виборчу кампанію. Їх у неї немає, тож вона хоче продати цю картину, аби мати кеш, — відповів отець Люк, відпиваючи каву.
Легкість нашого спілкування наче вітром здуло. Тепер воно мені більше нагадувало ділову розмову з якимось присмаком небезпечної таємниці...
Мені раптом страшенно захотілося розповісти отцю Люку все, що було відомо і про картину, і про смершівця Люблінського. Але чи варто? Чи можу, власне, я йому довіряти?
— З чого ми почнемо нашу екскурсію? — раптом поцікавився вікарій.
Я усміхнулася:
— Самі обирайте: картинна галерея, музей інквізиції, будинок турецького паші...
Отець Люк зробив удавано серйозне обличчя.
— Почнімо з музею інквізиції! Я помилявся, все-таки мені це близьке.
— Боюся, як би Вас не розчарувати, отче, — відповіла я. — П’ятнадцять років моїх архівних заслань зробили своє... Але мені, як і раніше, подобається розповідати про ті сторінки історії, які зазвичай на офіційних екскурсіях оминають. Багато хто вважає ці історії вигадками, легендами. Але ж диму без вогню не буває.
— Це правда, — погодився вікарій. — І які саме з цих історій Ви мені сьогодні розповісте?
Я знизала плечима:
— А про що Вам, пане вікарію, більше кортить дізнатися? Про османське золото, підземні ходи Старого Замку чи, може, про тамплієрів і Чашу Омбре?
Вікарієва рука з горнятком кави на мить застигла у повітрі.
— Про тамплієрів і Чашу Омбре?
— Так, — кивнула я. — Ця тема у Кам’янці офіційно замовчується навіть сьогодні, але то не означає, що нею ніхто не цікавиться...
— Неочікувано! — промовив отець Люк. — Тамплієри? Тут? У Кам’янці? І ця чаша... Як Ви її назвали?
— Чаша Омбре.
— Ombre Bowl... — повторив він французькою. — Вибачте, що перебиваю, Едіто, — промовив отець Люк. — Ви ж знаєте, я француз й історія тамплієрів — це частина історії моєї батьківщини. Я чув легенди лише про Saint Graal — Святий Грааль... Але що лицарі-храмовники робили тут, на Західній Україні? Наскільки мені відомо, їх притулком стали на той час малозаселені Шотландія та Ірландія. Припускаю, що ці відчайдухи могли навіть випередити Христофора Колумба і першими потрапити до Нового Світу. Але сюди... Навіщо?
Гм... Спокуса поділитися хоча б дрібкою того, що я стільки років не мала можливості винести на широкий загал або ж хоча б кому-небудь розповісти, була занадто велика. Гм... Я буду обережною, аби не розповісти йому забагато з того, що мені відомо. Отець Люк видавався мені людиною щирою. Та й, зрештою, хіба його інтерес простягається далі простої цікавості?
— Я почала займатися дослідженням цієї теми випадково, — почала я. — Після однієї закордонної поїздки і, відверто кажучи, добряче постраждала через неї. Мене фактично поставили перед вибором: або я припиняю всі свої пошуки і продовжую працювати, або звільнення. Я тоді була ще зовсім «зелена», не мала друзів, котрі б підтримали мене. Був непевний час, і ніхто з колег не насмілився виступити на мій захист. Тож я вирішила, що поховати себе в архівних сховищах — не таке вже й погане прикриття для науковця, який насправді не збирається полишати заборонені дослідження.
— Так, архів — непогане місце для науковця, що вичікує слушної миті, — погодився отець Люк.
— Як Вам, напевно, відомо, члени ордену тамплієрів, рятуючись від сваволі папи Климента V та короля Філіпа Вродливого, опинилися і в наших краях, знайшовши політичний притулок у галицького князя Юрія Львовича. Багато хто з лицарів-храмовників оселився тут, на Поділлі, і, ймовірно, саме на території Старого Замку розміщувався їхній окремий військовий гарнізон.
— Оце так! — вражено мовив отець Люк. — І у Вас є серйозні докази?
Я перевела подих і відчула непереборне бажання розповісти йому все. Хто знає, чи скоро мені випаде нагода поділитися з кимось цією історією? Його очі світилися непідробною цікавістю, він так уважно слухав, що...
— Бачте, панотче, — продовжила я, — та закордонна поїздка стала мені наче дороговказом, куди рухатися далі. Ба навіть більше, офіційний доступ в архівні сховища під приводом ревізійних перевірок відкривав нові можливості, яких я раніше просто не мала. Як то у нас кажуть: «Щуку кинули у річку».
Отець Люк усміхнувся.
— У нас кажуть: «Renard dans le poulailler» — «відчувати себе лисом в курнику».
— Щось таке, — погодилася я.
— І? — вікарій запитально глянув на мене. — Ви щось знайшли?
— Так, мені справді вдалося натрапити на дивну знахідку — опечатаний дерев’яний ящик № 31-616. Він уцілів після пожежі в місцевому архівному сховищі, а потім його вивезли до обласного архіву. В реєстрі він значився під грифом обмеженого доступу. Звичайно, я не могла не перевірити, що там всередині.
— І Ви знайшли...
— Це була така собі капсула часу, запакована в 1945-му році працівниками контррозвідки «СМЕРШ», — клейноди з символами лицарів храму і гербом Поділля, сонцем. Напевне, фашисти в роки війни готували ці артефакти на вивіз до Німеччини, але доправити їх туди, вочевидь, перешкодив наступ радянських військ.
— Тобто смершівці у сорок п’ятому повернули їх на місце, до Кам’янця? — уточнив вікарій. — А після пожежі вони опинилися в обласному архіві?
— Саме так, — продовжувала я, вирішивши поки мовчати про знайдену мною серед згарища папку Антона Люблінського з переліком того, що мало бути у ящику. — Звичайно, я спробувала оприлюднити інформацію про ці артефакти, навіть провела експертизу моєї знахідки, зробила наукове обґрунтування і написала кілька статей до історичних видань, та жодну з них в Україні не опублікували. Мої колеги просто крутили пальцем біля скроні й казали, що знайдені артефакти — фальсифікація! Ніхто навіть поглянути на них не хотів у відповідь на мої намагання довести, що знайдені речі не підробка. Єдині, хто зацікавився моїми дослідженнями, — представники сучасного ордену тамплієрів, як вони себе називали, очолюваного таким собі Юрієм Князевичем.
— Сучасний орден тамплієрів? — перепитав отець Люк, не приховуючи здивування.
— У всякому разі, так ці панове себе позиціонують, — продовжувала я. — Вони виникли наче нізвідки, приїхали до Кам’янця, почали тут влаштовувати презентації та прес-конференції, запросили мене на одну з тих зустрічей та розпитували про мою знахідку, тамплієрівські клейноди.
Однак то було дивне товариство. Я б сказала, здебільшого воно складалося із колишніх офіцерів російського ФСБ та якихось незрозумілих осіб невизначеного статусу та професії. А далі пан Князевич заявився у повному образі — повірте, одягався він вельми фактурно — на засідання місцевої ради та намалював місцевим чиновникам заманливі перспективи співпраці. Пообіцяв реставрувати найбільш зруйновані башти Кам’янецького замку в обмін на знайдені тамплієрівські клейноди та можливість вести на території замку діяльність ордену. Клейноди ж мали виставлятися для усіх охочих, але знаходитися під їх опікою та охороною.
Наші державні мужі розгубилися, а ще більше перелякалися. Проти новоявлених лицарів Храму повстало місцеве духовенство, почали ширитися чутки про їх сумнівну поведінку, їх звинуватили у масонстві та сатанізмі, зчинився великий скандал... Про це писали у всіх газетах...
Отець Люк якось непевно гмикнув.