Омбре. Над темрявою і світлом
- Автор: Підгірна Лора
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-064-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
— Так, — погодився вікарій. — «Ombre» французькою означає «затемнення», перехід від світлого до темного чи навпаки. Але історія про цю Чашу явно суперечить біблійному вченню, — проказав він. — За Біблією, Бог не світло і не темрява, Він вищий за ці дві субстанції. Він НАД ними! Він — Абсолютна Любов. Джерело всього.
— Не знаю, що й відповісти... — проказала я.
— Ось дивіться, Едіто, — продовжував отець Люк. — Пізнання добра і зла — це те, що в Едемському саду ворог роду людського видав Адаму і Єві за бажану істину.
Вікарій взяв паперову серветку, дістав авторучку і швидко зобразив знайомий кожному символ інь та ян — коло, у якому змішуються два одвічних початки, дві субстанції.
— Впізнаєте? — запитав він, домалювавши під символом стовбур із гілочками. — Оце і є Дерево Пізнання добра і зла, Едіто. Перші люди спокусилися на оце саме, — продовжив отець Люк. — Всі світові релігії та вірування поділяють світ на чорне і біле, на добро і зло. На цьому вони побудовані. Ми їмо плоди з Дерева Пізнання добра і зла, ходимо по колу, не більше і не менше, допоки не пізнаємо Христа.
— Отче, я вірю в Бога, — проказала я. — Але не вважаю, що християнство — єдиний шлях до Його пізнання.
— Цілком згоден із Вами, що кожна зі світових релігій представляє собою шлях, вигаданий людьми, аби досягнути Бога, — проказав отець Люк з посмішкою. — Але християнство — єдиний шлях, завдяки якому, Едіто, Творець сам досягає людей.
Гм... Якщо отець Люк хотів мене вразити, це йому вдалося.
— Професор Ле Блан пише, — продовжувала я, зібравшись з думками, — що Чаша Омбре дісталася Соломону у подарунок від цариці Савської, коли та навідалася до нього в гості. Так вона прагнула довести йому свої почуття.
Легка іронія прозвучала у голосі отця Люка.
— Воістину жіночий спосіб завоювати увагу чоловіка, — сказав він. — Особливо зважаючи на те, що у Соломона було все, окрім цієї Чаші. Але ж він нею не скористався? Чи не так?
— Саме так, — відповіла я. — Соломону вистачило здорового глузду не мірятися з Богом силою та міццю.
— І Ви, Едіто, гадаєте, що вона може сьогодні знаходитися тут, у Кам’янці? — поцікавився вікарій. — Тобто що Х’юго де Моле, цей безстрашний тамплієр, заховав її тут?
— А чим Кам’янець був гірший за Рим чи Париж? — з посмішкою проказала я. — Наші предки так не вважали. Самі розсудіть: під час гонінь лицарі-тамплієри у буквальному сенсі шукали політичного притулку у галицьких князів. Про це відомо вітчизняним історикам, про це у своїй книзі згадує професор Ле Блан. Далі... В обласному архіві знаходяться артефакти, які могли належати лише тамплієрам: печатки, на котрих зображено їхні символи, двох вершників на одному коні, поєднаного із зображенням сонця, геральдичного символу Поділля. Якщо скласти все докупи, отче, то, виходить, тамплієри були у Кам’янці зовсім не на «пташиних правах». Ті артефакти свідчать, що вони тут мали своє управління з усіма регаліями і визнавалися Юрієм Львовичем «де юре». Що, як цей Х’юго де Моле насправді доводився родичем Магістру Ордену і, очоливши загін тамплієрів, привів їх сюди? Адже Великий Магістр міг доручити йому врятувати не лише лицарів Ордену, але й Чашу Омбре, і заховати там, де король Філіп не зміг би її дістати. Галицьке князівство, в такому випадку, було ідеальним місцем для притулку лицарів, а Кам’янець — для сховку Чаші. Така моя теорія.
Отець Люк замислився. Він не зводив з мене погляду і, схоже, зважував мої слова.
— Теорія цікава. Хоча б для того, аби її з Вами обговорювати, Едіто, — нарешті сказав він. — Виходить, для цього Х’юго де Моле політичний притулок у галицьких князів міг слугувати прикриттям справжньої місії?
— Саме так, отче. На мою думку, тамплієри прибули до Галицького князівства не стільки заради того, аби врятувати свої життя, як заради врятування безцінного артефакту, котрий до сьогоднішнього дня може бути захований десь у підземеллях Старого Міста чи у склепіннях Кам’янецького замку.
Ми давно допили каву, а наша розмова добігла до логічного завершення. Я зовсім втратила лік часу у цьому різнокольоровому просторі, що панував у бібліотеці єпископа Кармеллі. Тож коли отець Люк нагадав мені про церковний архів, слухняно послідувала за ним поміж книжкових шаф у кінець кімнати, дивуючись, куди він веде мене. Жодних дверей, окрім тих, у які ми увійшли сюди, в бібліотеці не було, але вікарій впевнено пройшов до останньої шафи і натиснув дерев’яний важіль, розміщений на одній із бокових стінок. Шафа відділилася від стіни і повільно, наче старі неповороткі двері, відхилилася убік.
— Ого... — тільки й змогла я вимовити від захоплення. — Оце так!
За шафою, просто у вибіленій стіні, з’явилася арка чи, правильніше сказати, потаємний хід. Вікарій клацнув вмикачем.
— Хай буде світло! — майже урочисто промовив він. — Ходімо! — І, не чекаючи на відповідь, узяв мене за руку і повів за собою.
— Під біскупським будинком — старі пивниці XVI століття, — без натяку на будь-яку таємничість пояснив вікарій. — Мабуть, колись вони використовувалися як винні погреби, але місцеві біскупи з часом пристосували їх для зберігання різних церковних документів. Так мені, у всякому разі, розповідав єпископ Кармеллі, — додав він, не випускаючи мою долоню зі своєї. — Можливо, в непевні часи тут хтось переховувався... не знаю.
— Ніколи б не подумала, що тут є такі потаємні ходи... — промовила я і сама злякалася свого голосу. Відтворюваний луною, він звучав якось дивно.
— Та Ви ж самі розповідали мені про подвійне дно Кам’янця, підземне місто, на якому він збудований! — озирнувся отець Люк. На його устах знову з’явилася посмішка, за яку я була ладна навіки залишитися з ним у цьому підземеллі.
— Як Ви дізналися про це місце? — намагаючись додати собі сміливості, поцікавилася я.
— А Ви як думаєте? — розсміявся вікарій. — Єпископ Кармеллі показав, звичайно. Кожному служителю костелу відомо про місцезнаходження архіву дієцезії.
Тим часом ми спускалися вузьким проходом, у котрому могла би поміститися щонайбільше одна не дуже огрядна людина. Якщо тут і справді переховувалися священики у непевні, як сказав отець Люк, часи, то, напевно, лише ті, хто багато постував. Одначе цвіллю та вологою тут і не пахло. Натомість склепінням над головою слугувала суха вибілена стеля, а під ногами — широкі кам’яні східці, достатньо зручні, аби не послизнутися та не підвернути ногу.
Моя рука в теплій руці вікарія, певно, здригнулася, бо він обернувся і з посмішкою сказав:
— Не бійтеся, Едіто. Тут абсолютно безпечно і, як бачите, сухо і тепло. Не так, як у тому жахливому підземеллі, де працюєте Ви. До того ж усе освітлюється електричним світлом. Є вентиляція, вода, туалет... Словом, усі умови. Ще кілька сходинок вниз, — і ми на місці.
— І Ви мене тут залишите? — перепитала я з відчутним ляком у голосі. — Саму?
— Так, у мене ще є трохи роботи, — бадьоро відповів мені вікарій. — Я попереджу сестер та не зачинятиму хід, і Ви у будь-який час зможете самі піднятися нагору. Я ж буду у костелі, напроти біскупського будинку.
Внизу нас чекала добре освітлена кімната. Суха, тепла, із достатньо свіжим повітрям, як і обіцяв отець Люк. З кількома столами, стільцями та книжковими шафами. Навіть привітна, якщо не враховувати відсутність вікон і денного світла. У повітрі ледь чутно гуділа вентиляція... Певно, вона вмикалася автоматично, разом із електрикою.
— Ви ж знаєтеся на латині? — поцікавився вікарій. — Тут майже всі книги й документи польською або латиною. Можете не поспішати. Я випросив у його превелебності для Вас кілька днів. До того ж церковний архів в ідеальному порядку. Є навіть бібліографічний покажчик. Тож я би радив почати з нього. Так Ви складете для себе загальну картину того, що тут є і що би Вас могло зацікавити.