Омбре. Над темрявою і світлом
- Автор: Підгірна Лора
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-064-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
— Ну от я й намагаюся довести нам обом, що вартий чогось і без сприяння твого батька.
Намагаючись залишатися спокійним, Люблінський підвівся з-за столу і підійшов до розгніваної дружини.
Наталя ображено відвернулася, сіла навпроти дзеркала спиною до Антона.
Тремтячими від гніву пальцями схопила паперову коробочку з пудрою, провела пуховкою по щоці.
— Твій АПОП дорожчий тобі за мене! — додала гнівно. — Я вже не розумію, чи ти справді там ще працюєш. Якісь селяни, колгоспи, горіхові насадження... Ти взагалі начальник контррозвідки авіаційного полку чи хто? Поясни мені, дурній! Яке ти маєш відношення до горіхових посадок по дорозі на Чемерівці?
— Пряме! — почула за спиною. — Безпосереднє маю відношення.
Вона розсміялася.
— То хоч горіхів додому привези, — може, перекладанця якого спечу!
Антон підхопив її, силоміць повернув до себе.
— Що з тобою коїться, Наталю? Ти наче вередлива дитина! Часом мені вривається терпець і я ледве стримую себе...
— А ти спробуй, вдар мене, — мо’, полегшає, — огризнулася вона.
— Наталю! — Антон стиснув зуби. Ця жінка таки випробовувала його терпіння.
— То що, буде з чого горіхові пляцки пекти? — в’їдливо перепитала вона.
— До чого тут горіхові пляцки? Це важливе стратегічне завдання: усю Хмельниччину засадити потрібно волоським горіхом. Це єдиний захист від американської розвідувальної авіації, — роздратовано відповів Антон. — Он вчора хлопці знову помічали білу смугу на небі. Інверсійний слід називається. Поки ми тут дурницями займаємося та заганяємо селян у колгоспи, ці американські гади удосконалюють свою авіацію, а ми перед ними наче голі. Усе — на долоні, всі стратегічні об’єкти...
Наталя трохи пом’якшала. Іноді вона переступала межу і потім вже соромилася своєї прискіпливості та примх. Але чим Антон кращий? Що зробив він, аби якось змінити ситуацію?
Інші он чоловіки встигають і на роботі, і вдома, і для сім’ї щось придбати... Тільки не капітан Люблінський! У нього цілодобова суцільна робота! Ніколи й автомата перезарядити!
Антон зітхнув, обійняв Наталку за плечі. Внутрішньо завжди відчував, коли вона перестає гніватися.
— Люба, я теж планував, що у Кам’янці матиму більше часу для тебе, для нас, але сама бачиш, як все обертається...
Вона намагалася не подавати виду.
— Антоне, знайди нам інше житло! Не можу жити у цій дірі! — проказала з надривом.
— Чим тобі не до вподоби наша квартира? — поцікавився Антон миролюбиво. — Поряд річка, чисте повітря, вид на фортецю... Та такій місцині позаздриш!
— Набридло! — відрізала Наталя. Хочу нормальну квартиру в центрі, біля інтелігентних людей... Хочу в театр, хочу жити! Жити хочу, Антоне!
— То, можливо, нарешті зважимося на дитину? — запитав обережно. — Ти матимеш чим зайнятися. Може, і дурні думки в голову не лізтимуть...
Картонна коробочка з пудрою влучила точнісінько в лоба. Не боляче, але принизливо. Пудра хмаринкою зависла в повітрі просто перед очима. Вдихнув, розічхався. Кинув поглядом на дзеркало — не обличчя, а біла театральна маска...
— Та пішов ти, Люблінський! Хай тобі грець! — з очей Наталі бризнули сльози. Схопила пляшечку з парфумами. Тими, що привезла ще з Фастова, столітньої давності.
Антон ледь устиг ухилитися. Плящина стукнула об вікно і з дзенькотом вилетіла на вулицю, залишивши у склі круглу дірку з тріщинами, схожими на сонячне проміння.
Йому урвався терпець. Вхопив рушник, взявся витирати обличчя. Ридання Наталі стало останньою краплиною.
— Якщо тобі так зі мною погано, їдь до батьків у Москву! Я не в змозі задовольняти твої безкінечні примхи, Наталю! — проказав суворо. — Кругом — біда, розруха, диверсанти щодня з-за Збруча лізуть, а ти наче сліпа, наче нічого не розумієш... Все тобі богема в голові! Світське життя... Немає більше богеми! Нема! У всякому разі, в Кам’янці.
Повернувся, пішов.
— Трохи пройдуся! — проказав, грюкнувши дверима. Бо знав, Наталю за яку годину попустить і він зможе нормально з нею поговорити.
Може, він і справді занадто суворий із нею? Помістив у спартанські умови, відірвавши від звичного родинного комфорту... Так, справді, він не був відвертим з нею. Наталі ж невідомо, що він спеціально винайняв житло у цьому будиночку, біля сходів Фаренгольца.
Бажання розгадати таємницю не полишало його, і часто під виглядом пізнього виклику на роботу Антон Люблінський вибирався з дому лише з однією метою: віддатися думками чомусь більш приємному, ніж Наталине пиляння та службові справи. Уява малювала незліченні скарби, які лицарі-тамплієри могли привезти до Кам’янця, рятуючись від переслідувань, та заховати у котромусь із численних підземель.
За рік він і на крок не наблизився до розгадки. По правді, навіть не знав, з чого починати. Якби ж тоді не викрали ту рукописну книгу, він, можливо, вже б ішов по сліду, а так все, що вдалося відшукати, — старий напівзавалений хід, що вів кудись у напрямку Підзамча. Раніше хід був досить широким, можна було й возом заїхати. Але тепер, закиданий сміттям та камінням, підтоплений, у вельми занедбаному стані, виявився мало придатним для подальших досліджень.
Антон не мав сумніву: існували й інші ходи, пов’язані між собою. Вони, безумовно, павутиною плелися під Старим Містом, поєднуючи його пивниці, льохи, підвали... Сходилися у старому Кам’янецькому замку і знову розбігалися, котрий куди: до Хотинської фортеці, до Сатанова, Жванця, Чорнокозинців...
З усього тамплієрівського добра, що доправив до місцевого архіву, залишив собі картину у старовинній золоченій рамі. На ній були зображені ті, хто міг би йому підказати, що робити далі, — лицарі-храмовники. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях зачаровували його, коли вдивлявся у ті зображення. Здавалося, він там, серед них. Невидимий вітер розвіває поли їхніх білих плащів із червоними лапчастими хрестами на грудях. Крива тріщина перетинала якусь річ в руках одного з них, і Антон Люблінський ніяк не міг вгадати, що ж то таке. Лише добре придивившись, зрозумів: якась посудина. Для чого — даремно бився. Можливо, щось із тамплієрівських скарбів?
Жалкував, що не встиг сфотографувати або бодай перемалювати гравюри з тієї рукописної книги.
Так по-дурному втратити її міг тільки справжній недоумок!
Люблінський повернувся додому майже опівночі. Тиша в кімнатах та вимкнуте світло були ознакою того, що Наталя, вочевидь, заспокоїлася і вклалася спати.
Її дурне нервування та капризи часом ставали такими нестерпними, що Люблінський хотів одного: або самому піти кудись світ за очі, або щоб вона...
Вже у вітальні зрозумів: тиша в квартирі стає занадто неприємною, загрозливою. Зайшов до спальні — нікого. Ліжко застелене, наче Наталя і не вкладалася.
— Цього мені тільки бракувало!
Люблінський зайшов у тісну кухоньку, увімкнув світло. На столі лежала записка. Рівненьким вчительським почерком Наталі виведено на клапті обгорткового паперу: «Я — до батьків. В Москву. Прощай!».
Вранішня прохолода поступово змішувалася з гарячим сонячним промінням. Антон Люблінський натягнув на очі бриля. Придбав у якогось діда просто на вулиці. Так сонце не било в очі, краще малювалося. Радів, бо мазки на заґрунтованому полотні ставали рівніші, досконаліші...
На отій, зі стіжками сіна, навіть вдалося відтворити справжню гру світла і тіні... Сьогодні ж малював Кам’янецький замок. Безверхий, потовчений війною, але звеселілий.
Мав вихідний. Якщо не станеться ніякої НП, мабуть, вперше за все літо він зможе розслабитися та відпочити.
Після від’їзду Наталі до батьків у Москву він по перших порах відверто заганяв себе. Дзвонив. Слухавку завжди брала теща. Чемно вітався, просив покликати Наталю, але теща кожного разу відповідала, що Наталя не бажає з ним говорити. Теща грала вар’ята, він же просив Наталі переказати, аби повернулася до Кам’янця, бо вирушить по неї до Москви сам, та Наталина мати усякий раз незмінно відповідала: «Антоне, заспокойтеся, все втрясеться. І не думайте з цього приводу турбувати Олександра! В нього і так вистачає клопотів на роботі! Антоне, тільки не робіть ніяких дурниць! Чуєте, Антоне? Наталя побуде у нас трохи, погостює і сама повернеться».