Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В роботі своїх наступників Старицький майже цілком потонув, розпустився. Далеко не всі його речі витримали сувору пробу часу. Але історичне значення його поетичної роботи від того не зменшується, а його постать не тратить свого інтересу. Чутливий і експансивний, громадянськи-активний та несамолюбно-щирий в своєму захопленні літературними нащадками, він відіграв у організації літературного життя 90-х рр. таку ролю, на яку не мали сили ні Куліш, ні Щоголів, може, й обдарованіші від нього як поети та стилісти.
1929
Олександр Фінкель. Теорія і практика перекладу{177}
Названа вгорі книжка харківського літературознавця О. Фінкеля проказана бажанням — «дати перекладачеві опорні пункти в його праці», «усвідомивши» та здеталізувавши проблему перекладу — прозового (наукового та «ділового») і поетичного, художнього, як віршованого, так і невіршованого. Проте, на думку автора, його книжка «не є ані підручником, ані катехізисом, і тому в цілому далека від практичних порад, «догматичних вимог та ригористичної вимогливості», — хоч автор і сам не криється, що в окремих випадках йому доводилося звертатися до формули: «перекладач мусить». Наголосом, поставленим на теоретичнім характері роботи, виправдує автор і невелику кількість ілюстративного матеріалу. Приклади подано тільки такою мірою, щоб з’ясувати те чи те теоретичне питання: автор, мовляв, не хотів «давати рецептів для всіляких можливих випадків». Не можна сказати, щоб книжка від того вигравала в читача. Виклад О. Фінкеля стислий, насичений, зорієнтований на людей, що над проблемою перекладу думали, — а тим часом було б цікаво, щоб книжка стала в пригоді кожному із таких численних тепер і зовсім не підкованих теоретично українських перекладачів. Та й для фахового читача збільшення ілюстративного матеріалу, певна річ, не завадило б, допомігши йому з’ясувати деталі авторових поглядів, поданих у загальному обрисі (хоч би, напр., його ставлення до тих метод евфонічного відтворення ориґіналу, яких ужив В. Брюсов у своїм перекладі «Енеїди»).
В книзі О. Фінкеля — чотири розділи. Перший — загальний, теоретичний par exellence — розглядає питання про культурно-історичну та художньо-літературну вагу перекладів, про стилістичний бік проблеми перекладу, про «історичні шляхи розв’язання проблеми», про псевдокласичну та романтичну теорію перекладу і т. д. Зосібна тут свіжими та цінними являються корективи, що їх автор вносить у міркування пок. Ф. Батюшкова (в книзі «Принципы художественного перевода» — ГИЗ, 1920). Згідно зі схемою Ф. Батюшкова, теорія перекладу та його технічні особливості формуються залежно від культурно-історичної позиції перекладача супроти ориґіналу. 1) В тому випадку, коли перекладач належить до народу, що вважає себе вищим з погляду художньої культури, ставиться за принцип неточність перекладу; так, французькі автори XVIII в. поправляли грубих, нешліфованих Шекспіра та Сервантеса; 2) коли перекладач належить до народу культурно нижчого, переклад по-невільничому іде за ориґіналом, і тільки; 3) за рівного ступеня культурного розвитку обох мов переклад прагне до тематичної та стилістичної адекватності. О. Фінкель на прикладі російських перекладачів XVIII в. показує недостатню обґрунтованість цієї схеми. В сумароковськім перекладі «Андромахи» Расіна можна підмітити всі три види ставлення до ориґіналу. Перекладач то по-рабському його копіює, то намагається якнайточніше його відтворити, то дозволяє собі вносити до нього поправки. На думку О. Фінкеля, крім культурного рівня мов — мови ориґіналу і мови перекладу — характер останнього великою мірою залежить і від літературних поглядів доби. Приміром, доба псевдокласицизму — доба панування нормативної поетики, коли вірять в абсолютні художні цінності, невмирущі, неперевищені зразки. Супроти них узяті до перекладу твори стоять на різних ступенях досконалості, — залежно від того ступеня, і перекладачеві дозволяється поправляти їх хиби і таким чином підносити їх на вищий рівень художній. Нові погляди на завдання перекладача приніс романтизм — його інтерес до своєрідності національної, до авторської індивідуальності продиктував і ті принципові щодо перекладу позиції, з яких не зійшла і наша сучасність.