Ніж, якого не відпустиш

Я пиляю ще. І ще.

Але єдине шо стається, то це ніж зісковзує і я б’юся кісточками в опору і розбиваю їх до крові.

— ТА ДО СРАКИ! — кричу я, кидаючи ножа. Ніж відскакує і зупиняється біля ніг дівчинки. — ДО СРАКИ ЦЕ ВСЬО!

Бо це всьо, нє?

Це кінець усього.

Наш єдиний дурацький шанс виявився навіть не шансом.

Ми не можемо перегнати конів і не можемо обрізати мостову мегадорогу, і нас зловлять, і Бен і Кілліан мертві, і нас самих повбивають і світ скінчиться.

У моєму Шумі появляється червоність, нічого такого шо я відчував раньше, раптово і неприкрито, ніби розпечене до червоного тавро втискається в мою себість, палюча яскрава червоність усього, від якої мені боляче і болить не перестаючи, голосна злість несправедливості і нечесності і брехонь.

Всього, шо сходилося до одної речі.

Я піднімаю очі на дівчинку і вона відступає від сили мого погляду.

— Ти, — кажу я і нішо мене не зупинить. — Це всьо ти! Якби ти не заявилася на тому болоті, нічо би не сталося! Я би був дома, ПРОСТО ЗАРАЗ! Я би доглядав своїх блінських овець і жив у своєму блінському домі і спав у своєму БЛІНСЬКОМУ ЛІЖКУ!

Тільки шо я кажу не «блінський».

— Але ж НЄ, — кричу я, голосніше і голосніше. — Осьде ТИ і твоя ТИША! І цілий світ летить ДО СРАКИ!

Я навіть не розумію шо йду до неї поки не бачу як вона відходить. Але вона просто дивиться на мене.

— Ти НІЧОГО! — кричу я, підходячи ще трохи. — НІЧОГО! Ти нічого крім ПУСТОТИ! В тобі нічо нема! Ти ПУСТОТА і НІЧОГО і ми помремо НІ ЗА ЦАПОВУ ДУШУ!

Мої кулаки стиснуті так тісно шо ніхті врізаються в долоні. Я такий лихий, мій Шум бушує так голосно, так червоно, шо я мушу підняти на неї кулак, я мушу її вдарити, я мушу її побити, я мушу ЗАТКНУТИ її блінську тишину перед тим як вона КОВТНЕ МЕНЕ І ЦІЛИЙ БЛІНСЬКИЙ СВІТ!

Я беру свій кулак і сильно луплю себе в лице.

Я роблю це знову, б’ю туди, де око підпухло від Аарона.

І третій раз, розбиваючи рану на губі там де Аарон мене вдарив вчора зранку.

Ти дурак, ти нездарний, блінський дурак.

Я роблю це знову, досить сильно шоби збити себе з рівноваги. Я падаю і приземляюся на руки і випльовую на стежку трохи крові.

Я дивлюся на дівчинку і важко дихаю.

Нічо. Просто дивиться на мене і нічо.

Ми обоє обертаємся і дивимся через річку. Вони добралися вже до того місця з якого їм добре видно міст. Добре видно нас на другому березі. Ми вже бачимо лиця чоловіків котрі їдуть. Чуємо тріскотіння їхнього Шуму, який перелітає річку і долітає до нас. Мак-Інерні, кращий вершник мера, їде спереду, мер їде за ним, виглядає так спокійно ніби для нього це просто недільна поїздочка.

У нас хвилина, може й меньше.

Я повертаюся до дівчинки, пробую встати, але я такий змучений. Такий капець змучений.

— Можна бодай побігти, — кажу я, випльовуючи ще трохи крові. — Можна бодай попробувати.