Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Знову впавши на лежак, заснув. Коли пробудився, уже принесли їжу, і я поїв й узявся звично походжати темницею. На руках та на ногах у мене повідростали довжелезні нігті. Борода сягала вже нижче пояса, а волосся весь час опадало на очі. Немите стільки часу тіло безперервно свербіло. Можливо, по мені вже й воші бігали, але достеменно я цього не знав.
Один той факт, що принца Амбера можна було довести до такого стану (байдуже, де, коли і хто міг це зробити), викликав у мене страшенне обурення. Адже я виріс із переконанням, що кожен з нас — це щось непереможне, чисте, з холодним розумом, тверде, мов діамант, — такий самий, як наші портрети на картах. Однак реальність виявилася цілком іншою.
Принаймні з простими людьми ріднило те, що у нас, як і в них, була межа витривалості.
Подумки я грав сам із собою в різні ігри, розповідав собі бувальщини, згадував приємні моменти, а їх у мене таки вистачало. Оживляв у пам'яті стихії: вітер, дощ, сніг, тепло літа й освіжаючий легіт весни. Там, на Землі, я мав невеличкого літака, і коли піднімався на ньому в небо, переживав відчуття, котре нічим не передати! Я згадував вражаючі кольорами й перспективою блискучі панорами, міста, які бачив з висоти пташиного польоту, безмежну небесну блакить, отари хмар (цікаво, де вони тепер?) і чистий безмір океану під крилом свого літака. Згадував жінок, яких любив, гостини і все, що так або інакше стосувалося війни. Тільки тоді, коли черговий блок земних споминів був вичерпаний, я, хоч-не-хоч, повертався думками до Амбера.
І ось, одного разу, коли знову думав про Амбер, мої слізні протоки раптом ожили. Я заплакав.
І коли знову минула нескінченність, заповнена непроникною чорнотою та численними снами, почув звуки кроків, які зупинилися перед дверима моєї камери. Рипнув ключ у замковій шпарині.
Від Рейнових гостин спливло стільки часу, що я вже встиг забути смак вина та сигарет. Не міг би оцінити цей проміжок з точністю до дня чи тижня, але знаю, що він виявився дуже великим.
У коридорі було двоє чоловіків. Визначив це з їхніх кроків ще до того, як почув голоси.
Один голос я впізнав.
Двері відчинились, і Джуліан назвав моє ім'я.
Я не відповів одразу, і він повторив:
— Корвіне? Ходи сюди.
Оскільки вибір у мене був невеликий, я випрямивсь і пішов на голос. Відчувши, що наблизився до Джуліана, зупинився.
— Чого ти хочеш? — поцікавивсь я.
— Ходи зі мною, — він узяв мене за руку.
Ми пішли коридором. Джуліан не казав ані слова, а я був ладен радше здохнути, ніж про щось його запитати.
Судячи з відлуння, ми увійшли до великої зали. Опісля він повів мене сходами вгору.
Піднявшись, пройшли ще трохи й опинилися, наскільки я зрозумів, у палаці.
Мене завели в невелику залу і всадовили на стілець. Першим за мене взявся перукар, він підстриг мої патли. Потім запитав, що робити з бородою: підстригти чи зголити зовсім? Голос його був незнайомий.
— Збривай! — сказав я, а поки він займався бородою, манікюрниця привела до норми мої нігті — десять на руках та десять на ногах.
Опісля скупали, і я з чиєюсь допомогою вбравсь у чистий одяг. Речі висіли на мені мішком. А ще мене виськали від вошей, але це так, до слова.
Потім перевели до іншої зали, що була наповнена звуками музики, запахами вишуканих страв, гомоном голосів та приглушеним сміхом. Із цього я впізнав бенкетну залу.
Коли Джуліан провів мене на місце і посадив за столом, гомін трохи послабшав.
Так я й сидів. Коли ж повітря розітнули звуки сурм, мене примусили підвестися.
Я чув, як проголошують тост:
— За Еріка Першого, короля Амбера! Хай живе король!
Пити за таке я не став, і, схоже, ніхто не звернув на це уваги. Другий тост проголошував Каїн. Він, судячи з голосу, сидів за столом далеченько від мене.
Я жував, поки жувалось, адже так смачно не їв ще від дня коронації. З підслуханих розмов зрозумів, що саме сьогодні — річниця Ерікового царювання, а це означало, що я пробув у підземеллі рік.
Ніхто не розмовляв зі мною, та й я ні з ким не заговорював. На цьому святі я залишався привидом, не більше. Я був присутній тут, наскільки зрозумів, із двох причин. По-перше, Ерік хотів принизити мене. По-друге, і в цьому я теж не сумнівався, моя доля мала стати попередженням для тих із братів, хто ще плекав таємну думку збунтуватися проти Еріка. Недарма ж усім було наказано навіть ім'я моє забути.
Святкування затягнулося за північ. Хтось постійно наповнював вином мій келих (яка-не-яка, а таки увага), і я сидів та слухав музику, під яку танцювали присутні.
Столи до того часу пересунули під стіни, а мене посадили в куті.
Я нажлуктився так, що не тримався на ногах, і вранці, коли все закінчилося та прислуга вже прибирала в залі, мене напівпринесли-напівпритягнули в мою камеру. Про що я шкодував, то це про те, що не напився так, аби загидити долівку або чийсь святковий одяг.
Ось чим закінчився мій перший рік у пітьмі.
8
Не докучатиму вам, переповідаючи одне й те саме. Скажу тільки, що й другий рік у підземеллі минув так само, як перший, і навіть мав ідентичний фінал. Теж так само збіг третій рік. Упродовж другого року до мене в підземелля двічі приходив Рейн. Щоразу він приносив кошик усякої смакоти та купу пліток. І так само щоразу я казав йому, щоби він більше не смів сюди приходити. Але Рейн третього року побував у мене шість разів, щодвамісяця, і коли він з'являвсь, я вкотре боронив йому спускатись у підземелля, їв принесений харч і слухав розповіді.
Страшні речі творилися в Амбері. З Тіней приходили дивні тварюки та сіяли зло і насильство. Звісно, їх старанно винищували. Ерік сушив собі мізки, як таке могло статися. Я, на всяк випадок, промовчав про своє прокляття, хоча згодом переконався, що справа таки в ньому. Воно збулось — і це стало причиною бід.
Рендом, так само, як і я, був усе ще в полоні. Його дружина приєдналася до нього. Становище моїх інших братів і сестер залишалося незмінним. Ось із чим зустрів я третю річницю коронації, і можна сказати, це мене оживило.
Це...
Це! Одної чудової днини це таки сталося, й мені стало так добре, що я негайно відкоркував пляшку вина, котре приніс Рейн, і відкрив останню пачку сигарет, яку передбачливо відклав «на чорний день».
Курив цигарку за цигаркою, сьорбав вино й упивався відчуттям, що в чомусь таки переміг Еріка. Думаю, коли б він щось дізнався, мені настав би кінець. Але я точно знав, що він про це — ні сном ні духом.
Отже, я радів, курив, потягував винце — словом, навіть у камері бенкетував! Так би мовити, у світлі останніх подій...
Так, у світлі.
Праворуч од себе виявив цяточку світла.
Даю вам невеличку підказку: колись я прокинувся в лікарняному ліжку і побачив, що одужую стрімкими темпами. Зрозуміли, до чого хилю?
Я зціляюся швидше, ніж інші люди з такими самими травмами. Всі поважні персони Амбера, як чоловічої, так і жіночої статі, більшою або меншою мірою наділені цією рисою.
Я пережив чуму, вижив у поході на Москву...
Відновлююся швидше і краще, ніж будь-хто з тих, кого коли-небудь знав.
Колись на це звернув увагу навіть Наполеон. Помітив це й генерал Мак-Артур.
Так само відновлюються і нервові тканини, просто це забирає трохи більше часу. Оце, власне, і все.
Ота крихітна цятка — цятка світла праворуч од мене — означала одне: до мене повертається зір!
По сплині деякого часу вже міг розрізнити на дверях до камери маленьку голу латку.
Мої пальці «сказали» мені, що в мене відросли нові очі. Для цього знадобилося більше трьох років, однак це таки сталося. То був той самий один шанс проти мільйона, про який я казав раніше; це була та властивість, яку навіть Ерік не міг передбачити, оскільки в членів нашої родини надзвичайні можливості проявляються по-різному. Ось тут у мене була фора перед братом: я з'ясував, що можу відростити собі нові органи зору. Завжди знав, що спроможний регенерувати нервові тканини, для мене це було питанням тільки часу. На франко-прусській війні мене поранили у спину, від чого нижню частину тіла цілком паралізувало. А за два роки все минулось. І тут, у темниці, я плекав надію — надію, скажемо прямо, безумну, — що такий фокус зможу проробити з очними яблуками. І я виявився правий! Очі тепер здавалися цілими й неушкодженими, зір помалу повертався до мене.