Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Гаразд, а що маєш? Моє помешкання подобається мені більше, ніж це місце. Там хоч краще зі світлом...

— Я розділив із тобою обід, — сказав я, — а зараз хочу попросити тебе про одну ласку. Якщо виконаєш моє прохання, даю слово, що зроблю все від мене залежне, щоб примирити тебе з батьком.

— А чого ж бажаєш? — поцікавився Дворкін.

— Я вже давно захоплююся твоїми витворами, — почав я, — і мені дуже хочеться, щоб ти намалював для мене одну річ. Щоб це виконав саме ти. Не забув маяк на Кабрі?

— Звісно ж, ні. Я бував там багато разів. Знаю Жопена, хранителя маяка. Частенько грав з ним у шахи...

— Отже, — пояснив я Дворкіну, — над усе на світі мені хочеться побачити маяк на Кабрі. Я мріяв про це чи не все своє доросле життя. Тож прагну побачити твій чарівний малюнок отієї величної сірої вежі.

— Дуже простий предмет, — відповів Дворкін, — і доволі приємний на вигляд; колись у мене було кілька ескізів, але жоден із них не закінчений. Увесь час відволікали якісь інші справи. Якщо так бажаєш, передам тобі один малюнок...

— Ні, — не погодивсь я, — мені хочеться чогось постійного, аби воно весь час було переді мною в камері. Подібні речі, знаєш, заспокоюють... Мене — і тих, хто сидітиме тут після мене.

— Правильне рішення! — схвалив Дворкін. — Та чим накажеш малювати?

— Є тут стило, — сказав я (до того часу ручка ложки добре заточилась), — і хочу, щоб ти намалював маяк на тій дальній стіні, аби я міг споглядати цю картину в хвилини відпочинку.

Трохи помовчавши, Дворкін сказав:

— Освітлення тут нікудишнє.

— Маю кілька коробок сірників, — запропонував я. — Палитиму сірник за сірником, і буде тобі світло. А якщо цього не вистачить, можна буде палити й солому.

— Важко назвати такі умови ідеальними для роботи...

— Знаю, — погодивсь я, — і дуже перепрошую за це, великий Дворкіне. Однак то — найкраще з усього, що можу запропонувати. Навіть не уявляєш, як прикрасить моє жалюгідне існування шедевр, котрий ти створиш.

Дворкін знову хихикнув.

— Чудово! Тільки мусиш дати мені слово, що потім посвітиш для того, аби я міг намалювати шлях собі додому.

— Добре, — погодивсь я, запихаючи руку в кишеню.

Мав у запасі три повних коробки сірників і почату четверту.

Тицьнувши ложку в руку Дворкіну, я підвів його до стіни.

— Ну як, ти вже відчув знаряддя праці? — поцікавивсь у нього.

— Так. Це загострена ложка, правильно?

— Вона. Я почну підсвічувати відразу ж, коли скажеш, що ти готовий до роботи. Малювати доведеться швидко, бо сірників моїх не так уже й багато. Половину я витрачаю на маяк, а другу — на малюнок для тебе.

— Гаразд, — погодився Дворкін.

Тоді я запалив сірник, і він почав прокреслювати лінії на сірій вологій стіні.

Спочатку намалював високий прямокутник — рамку для майбутнього рисунка. Потім, після кількох спритних рухів, почав виділятися маяк. Це було неймовірно: за всієї своєї безумності старий залишився неперевершеним майстром. Кожен сірник я брав за самісінький кінчик, і поки він горів, плював на великий та вказівний пальці лівої руки. Коли вже не міг тримати правою рукою, обережно брав сірник послиненими пальцями за почорнілий кінчик і повертав незгорілим догори. І лише після того, як він згоряв увесь, я запалював другий сірник.

Коли закінчилася перша коробка, Дворкін уже завершив вежу і тепер вимальовував море та небо. Я підбадьорював художника, впівголоса вигукуючи щось захоплене після кожного його руху.

— Диво, справжнє диво! — сказав Дворкіну, коли справа пішла до завершення. Потім він примусив мене витратити ще один сірник, щоб поставити підпис. До того часу я майже повністю випалив другу коробку.

— А тепер помилуймося картиною! — сказав Дворкін.

— Якщо хочеш повернутися до себе, то краще, щоб я милувався нею сам, — заперечив йому. — У нас надто мало сірників, аби розмінюватися на художню критику.

Дворкін трохи посупивсь, однак пішов до іншої стіни, і тільки-но я запалив сірник, почав швиденько малювати.

Накреслив невеличкий кабінет, стіл та череп на ньому, глобус біля стола, стіни, від підлоги до стелі заставлені книгами.

— Ось так воно добре, — мовив Дворкін, коли закінчилася третя коробка і я взявся до неповної четвертої.

Спалив іще шість сірників, поки він довершував картину і ставив підпис. Коли горіли сьомий з восьмим (у мене залишалося два сірники), Дворкін пильно вдивлявся в картину, тоді ступив крок уперед — і ніби розчинивсь у повітрі.

Я тримав сірника доти, доки він не обпік мені пальці. Довелося кинути його на долівку. Впавши на сиру солому, сірник засичав і загас.

Я стояв і тремтів, повний змішаних відчуттів, а потім знову почув голос Дворкіна й відчув біля себе його присутність.

— Тут я саме подумав... — сказав він. — Як ти зможеш дивитися на картину, коли така пітьма?

— О, я чудово бачу в темряві! — запевнив його. — Ми стільки часу існуємо разом з нею, що стали друзі нерозлийвода.

— Ага, розумію. Ну, це я так, до слова. Присвіти мені трохи, щоб міг повернутися.