Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Мене провели у кінець головного столу і всадовили межи гостей.
Охоронці залишилися стояти за моєю спиною. Вони взяли кінці моїх ланцюгів і пристебнули їх до кілець, які, очевидно, недавно вмонтували в долівку. Чільне місце за столом було ще порожнє.
Я не знав жінки праворуч од мене, зате ліворуч сидів Джуліан. Я вдав, ніби ми з ним не знайомі, натомість втупивши очі в сусідку — худорляву маленьку білявку.
— Добрий вечір! — привітався я з нею. — Мені здається, нас іще не познайомили. Мене звати Корвін.
Вона, шукаючи підтримки, поглянула на чоловіка, праворуч од неї, — важкого, з рудою чуприною, рясно вкритого ластовинням. Але той відвернувсь і з несподіваним запалом завів жваву розмову із сусідкою, яка сиділа праворуч од нього.
— Не розумію, чому б вам не потеревенити зі мною, — знову озвавсь я. — Не бійтесь, я не кусаюся.
Вона ледь усміхнулася і мовила:
— Я Кармелла. Як ваші справи, принце Корвіне?
— Яке у вас гарне ім'я... — сказав я. — А справи мої — краще не буває. Скажіть мені, що саме така гарна дівчина, як ви, робить тут?
Вона швидко ковтнула води.
— Корвіне, — гучніше, ніж треба, подав голос Джуліан, — думаю, леді не в захваті від твоєї зухвалості й поганих манер.
— Та ну? Вона тобі це сказала?
Я думав, Джуліан почервоніє від сорому, але ж ні... натомість він побілів, як стіна.
— Ну, знаєш, це вже занадто!
Тоді я потягнувсь і навмисно дзенькнув ланцюгами. Цим, по-перше, справив певне враження, а по-друге, дізнавсь, як сильно вони мене стримують. Авжеж, запас ходу дуже обмежений. Ерік і щодо цього подбав.
— Ходи-но ближче, братику, — мовив я, — і розкажи мені на вушко все, що ти про мене думаєш.
Та Джуліан удав, що не почув.
Серед усіх присутніх я сів до столу найостаннішим. Отож, думалося мені, скоро почнеться те, заради чого влаштували збіговисько. Так воно й сталося.
Залунали шість горнів, просурмивши п'ять нот, і до зали зайшов Ерік.
Підвелися всі.
Крім мене.
Охоронцям довелося потягнути за ланцюги, щоб зіп'яти мене на ноги, і тримати в такому положенні.
Усміхнувшись, Ерік почав спускатися сходами праворуч од мене. На ньому була горностаєва мантія, з-під якої ледь-ледь визирали його кольори.
Дійшовши до свого місця за столом, він зупинився біля крісла. За спиною у нього постав слуга, а виночерпії взялися обходити гостей, наливаючи їм вина.
Коли всі келихи були наповнені, Ерік підняв посудину з напоєм і проказав:
— Бажаю, щоб ви жили вічно у вічному місті Амбер!
Гості теж підняли келихи.
Тільки я не підняв.
— Візьми келиха, — наказав мені Джуліан.
— А ти подай, — відпарирував я.
Джуліан зиркнув на мене, але келиха не подав. Але я тоді швидко нахиливсь уперед і підняв келиха.
Хоча нас розділяло кількасот людей, мій голос було чути на всю залу. І поки Ерік не зводив з мене очей, я проголосив тост:
— За Еріка, який сидить у дальньому кінці столу!
Ніхто не ворухнувся, щоб ударити мене. Джуліан вилив вино на долівку. Всі інші вчинили так само, і тільки я, п'ючи великими ковтками, встиг осушити майже весь келих, перш ніж його вибили з моїх рук.
Потім Ерік усівсь, і всі в залі посідали теж. Мене всадили на стілець силоміць.
Почали подавати страви, і позаяк я, на відміну від більшості гостей, був голодний, як вовк, то з превеликим задоволенням накинувся на їжу.
Трапеза розтягнулася на дві з лишком години, і поки їли, у залі грала музика. За весь цей час ніхто й словом не озвався до мене, більше я також ні з ким не розмовляв. Однак моя присутність давалася взнаки, і за нашим столом було тихіше, ніж за іншими.
Праворуч од Еріка сидів Каїн, і я для себе зробив висновок, що Джуліан нині не у фаворі. Серед гостей не побачив ані Рендома, ні Дейдри. Поміж численних вельмож було багато й таких, яких я знав і навіть мав колись за друзів, однак сьогодні хоч би хтось, бодай кивком голови, відповів на мій погляд!
А потім до мене дійшло: для того, щоб Ерік став королем Амбера, залишилося виконати невеличку формальність.
Так воно невдовзі й сталося.
Після обіду, коли ніхто нічого вже не проголошував, Ерік без жодного слова підвівся.
Сяйнули, знову скидаючись угору, сурми, хрипкі звуки сколихнули повітря.
Утворилася процесія, що прямувала в Тронну залу Амбера.
Я знав, що мало бути далі.
Ерік став перед троном, і всі покірливо схилили голови перед майбутнім королем.
Окрім моєї особи, звичайно. Тоді мене силоміць опустили навколішки.
Сьогодні був день коронації Еріка.
Стало тихо. Потім Каїн виніс подушку, на якій лежала корона — корона Амбера. Він опустився навколішки і завмер, подаючи корону Ерікові.
Різко смикнувши, мене звели на ноги й потягнули вперед. Що мало статися далі, мені вже було відомо. Це знання зійшло на мене як осяяння, і коли я зрозумів, що до чого, то почав відчайдушно пручатися. Проте опір мій був швидко зломлений, а я — поставлений навколішки перед тронними східцями.
Тихо заграла музика — це були «Зелені рукави», — і Джуліан, який стояв у мене за спиною, врочисто проказав:
— Дивіться всі, як коронується новий король Амбера! — А потім пошепки до мене: — Візьми корону і подай її Еріку. Він сам себе коронуватиме.
Я перевів погляд на корону Амбера, що лежала на багряній подушці у Каїнових руках.
Корона була зроблена зі срібла і мала сім високих зубців, кожен з яких вінчав коштовний камінь. Її оздоблювали смарагди, а навпроти скронь у срібло були вмонтовані два великих рубіни.
Я не рухався, пригадуючи ті часи, коли бачив під цією короною батькове обличчя.
— Ні, — відказав я просто і негайно отримав сильного ляпаса по лівій щоці.
— Візьми корону і подай її Еріку, — повторив Джуліан.
Я хотів його вдарити, але туго напнуті ланцюги стримували рухи. Мене лупнули знову.
Погляд мій зупинився на високих гострих зубцях.
— Дуже добре! — сказав я нарешті, простягуючи руку по корону.
Узяв її обома руками, хвильку потримав, наче зважуючи, тоді швидко вдягнув собі на голову та оголосив:
— Я, Корвін, проголошую себе королем Амбера!
Корона була негайно знята і повернута на подушку. Кілька разів мене огріли по спині. Приглушений гомін перебіг залою.
— А зараз візьми її та зроби як належить, — сказав Джуліан. — Подай корону Ерікові.
Мене вдарили знову.
— Давай, чорт з тобою! — погодивсь я, відчувши, як сорочка на мені насочується чимось мокрим.
Цього разу я взяв корону і жбурнув, цілячись Ерікові в око.
Він упіймав корону правою рукою, і поки мене знову духопелили, всміхнувся мені.
— Дякую, — сказав Ерік. — А зараз я звертаюся до всіх, хто тут присутній, і до тих, хто чує мене, будучи в Тінях Амбера. Я здобув трон законно і, зійшовши на нього, стану королем за правом своєї крові.
— Брехун! — крикнув я. Чиясь рука лягла мені на рот.
— Я, Ерік, проголошую себе королем Амбера Еріком Першим!
— Хай живе король! — тричі гаркнула вся зала.
Потім Ерік нахилився до мене і прошепотів:
— Тільки-но твої очі бачили найпрекрасніше видовище, яке ти тільки можеш уявити... — Повернувшись, брат крикнув: — Охороно! Забрати Корвіна до кузні та випалити йому очі! Нехай нинішні події стануть для нього останнім, що він побачив! А потім ув'язніть його в найглибшій, найтемнішій камері у підземеллях Амбера, і хай ім'я його порине в забуття!
Я плюнув у Еріка, і мене знову побили.
Опиравсь як міг, але мене таки вивели. Коли тягнули через залу, ніхто навіть не поглянув у мій бік. Останнім образом, який відкарбувавсь у моїй пам'яті, був Ерік, котрий сидів на троні, благословляв підданих та мило всміхався.
Наказ щодо мене виконали, і, дякувати долі, я знепритомнів до того, як усе закінчилося.
Навіть приблизно не можу сказати, скільки часу минуло відтоді, коли я пробудився, занурений у чорнильну пітьму. Голова розколювалася від болю. Можливо, якраз тоді я й вивергнув прокляття. А зрештою, це могло статися й тієї миті, коли до моїх очей торкнулося залізо, розпечене до білого жару. Стосовно цього я губився. Зате достеменно знав, що Ерік, допоки сидітиме на троні, про спокійне царювання може навіть не мріяти: прокляття принца Амбера, а надто проголошене тоді, коли в тобі нуртує дика злоба, просто приречене на здійснення.
Пальці люто стискали солому, кинуту в чорній темниці. Сліз не було — і це найбільше мене лякало. Через деякий час — мабуть, лише богам відомо, скільки збігло хвилин чи годин, — знову зморило на сон.
Коли прокинувся, біль ще не зник. Я зіп'явся на ноги і став міряти кроками своє «помешкання». Чотири кроки в ширину і п'ять у довжину. В долівці був отвір для справляння природних потреб, а у куті лежав набитий соломою матрац. У дверях, над порогом, була невеличка шпарина, а коло неї з того боку стояв піднос із куснем черствого хліба та пляшкою води. Я поїв, попив, однак це анітрохи не додало сил.
Нестерпно боліла голова, а в душі продовжували вирувати пристрасті.
Ніхто не дошкуляв мені візитами, і я спав, скільки хотів. Прокидаючись, прошкував у інший кінець камери, навпомацки шукав там їжу, і якщо вона була, з'їдав її.
Коли прокинувся всьоме, біль в очницях минув. О, як я ненавидів рідного брата, котрий царював тепер в Амбері! Краще б він мене вбив.
Я намагався уявити, як сприйняли мою покару люди, але в мене нічого не виходило.
Однак твердо знав: Ерік ще не раз пошкодує, що був таким жорстоким. Переконаємось, якої він співатиме, коли пітьма дістанеться аж до Амбера!