Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Хай би що я робив — лежав, сидів чи походжав камерою, — все це у липкому німотному мороці. Став дуже чутливим до звуків. Чув шелест пацюкових лап по соломі, віддалений стогін інших в'язнів, відлуння кроків охоронця, котрий ніс мені тацю з їжею. Я вчився визначати відстані й напрямки, орієнтуючись лише на звук.

Мабуть, і запахи почав відчувати гостріше, однак думати про них намагавсь якомога менше. Міг заприсягнутися, що тут, у цьому підземеллі, крім цілком зрозумілих нудотних пахощів тюрми, ще довго смерділо гниючою плоттю. Цікаво, думав я, коли не стане мене, як скоро це помітять? Скільки окрайців хліба і мисок тюремної бурди має залишитися нечіпаними, щоб охорона нарешті вирішила перевірити, як почувається в темниці в'язень?

Від того, якою буде відповідь на це запитання, могло багато що залежати.

Огидний запах смерті стояв тут не день і не два. Я знову спробував міркувати в часових категоріях, і з усього виходило, що такий сморід з'явився більше тижня тому.

Хоч як я намагався розтягнути задоволення на довший час, як опирався приємній спокусі — «ось ще тільки одну!», — настав той день, коли у мене залишилась остання пачка сигарет.

Відкривши її, дістав цигарку й закурив. У мене був блок «Салема», і я вже викурив одинадцять пачок. Або двісті двадцять сигарет. Колись засік, скільки часу потрібно, щоб викурити сигарету. Сім хвилин. Рахуємо: за курінням я провів тисячу п'ятсот сорок хвилин, або двадцять п'ять годин і сорок хвилин. Перерва між двома сигаретами — щонайменше година, а радше півтори. У цьому я не сумнівався. Гаразд, будемо вважати, що півтори. На сон витрачаю від шести до восьми годин щодоби. Отож, період неспання — шістнадцять-вісімнадцять годин на добу. Виходить, що за день висмалюю десять-дванадцять сигарет. Це означає, що відтоді, коли мене відвідав Рейн, спливло вже три тижні, плюс-мінус кілька днів. Рейн казав мені, що від дня коронації минуло чотири місяці та десять днів. Отже, коронувався Ерік п'ять місяців тому.

Із останньою пачкою я носився, мов дурень з писаною торбою; кожна сигарета була для мене як любовна пригода. Коли ж цигарки закінчились, від горя був сам не свій.

А потім, мабуть, знову минуло багато часу.

Мої думки раз у раз поверталися до Еріка. Цікаво, чи не заважка йому корона? Над якими труднощами він нині б'ється? Що робить чи збирається робити зараз, цієї миті? Чому Ерік ані разу не спустився сюди, аби помордувати мене? І чи можливо таке, щоб про мене забули в Амбері, хоч би й за королівським наказом? А то вже дзуськи! — відповів сам собі.

А що ж мої брати? Чому жоден не зв'язався зі мною? Дістати мою карту, скасувати вирок Еріка — здавалося б, що може бути легше! Але де там, ніхто навіть пальцем об палець не вдарив.

Я довго думав про Мойру, останню жінку, яку кохав. Чим вона займається? Чи згадувала мене? Мабуть, ні. Хтозна, може, тепер вона — коханка Еріка або ж навіть його дружина, тобто королева? Чи Мойра коли-небудь розмовляла з ним про мене? Думаю, що також ні.

А що мої любі сестрички? Про них краще забути. Хвойда, вона й у Амбері хвойда.

Колись мені вже доводилося втрачати зір: на Землі, у вісімнадцятому столітті, коли спалах пороху в гарматі у зворотний від дула бік опалив очі. Але тоді моя сліпота тривала близько місяця, після чого зір відновивсь. Ерік, наказуючи випалити мені очі, прирікав мене на вічну сліпоту. Я досі вкривався потом і здригавсь, а інколи прокидався з криком, коли до мене повертався спогад про залізо, розпечене до білого жару й піднесене під очі, а потім цей нестерпний дотик!..

Неголосно застогнавши, я продовжував міряти кроками темницю.

Не міг зробити нічогісінько! І в тому, що зі мною сталося, це було найстрашніше. Я залишався безпорадним, як ненароджене немовля. Ладен був душу віддати за те, щоб народитися вдруге, але мати при цьому здоровий зір і здатність зганяти свою злість! Бодай на годину, з мечем у руці, аби ще раз зійтись у двобої з братом.