Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Він по самісіньке руків'я увігнався в горло наступного воїна. Блейз перестрибнув через дві сходинки, зробив підніжку ще одному і скинув його вниз.
Потім, ударивши знизу, розпанахав черево наступному.
Я кинувся вперед, щоби бути з Блейзом і при потребі вступити в бій. Однак наразі він не потребував моєї допомоги.
У Блейза відкрилося друге дихання, й він уклав ще двох. Я гукнув, щоб мені передали кинджал — і незабаром хтось із задніх бійців уклав його в мою долоню.
Я узяв кинджал напоготів, і коли рухи Блейза стали знову важкими, метнув його у того, з ким він бився.
Тієї ж миті супротивник зробив різкий випад, і кинджал, замість поцілити вістрям у горло, вдарив ручкою по голові. Блейз ударив його у плече — й він зірвався вниз. Але назустріч Блейзові кинувся наступний воїн, і хоча брат одразу прохромив його мечем, він вдарив Блейза у плече, й обидва зірвалися зі схилу.
Я діяв інстинктивно, ледь усвідомлюючи, що роблю. Однак рішення, прийняті за тисячні частки секунди, завжди виправдані, я це чудово знав. М'язи, рефлекси — усе працювало блискавично. Лівою рукою я сягнув до пояса, схопив колоду карт і кинув Блейзові за мить до падіння — він, застигнувши на краєчку, неначе вагався, зриватися йому чи ні.
— Лови, дурню! — крикнув я.
І він упіймав.
А ще за мить мені стало вже не до Блейза: я мусив відбиватись і нападати сам, тож не бачив, що було там далі.
Розпочався останній виток нашого сходження на вершину Колвіру.
Щоб не бути багатослівним, скажу просто: ми зайняли вершину. Я стояв на плоскій маківці гори, і до мене підтягувалися наші воїни.
Ми згрупували наші сили і продовжили наступ.
Годину витратили на те, щоби дійти до Великої Арки.
Пройшовши через Арку, ми вступили в Амбер.
Не знаю, де був тепер Ерік, але певен, що йому й у найстрашнішому сні не привиділося б, що ми зайдемо так далеко.
І ще я подумав: цікаво, а де зараз Блейз? Чи вдалося йому скористатися картами до зіткнення із землею? Але про це, розмірковував, я уже ніколи не дізнаюся.
Ми недооцінили геть усе, що тільки можна було недооцінити. Зараз ми сильно поступалися чисельно, і не залишалося нічого іншого, як битися, доки вистачить сил. Навіщо я вчинив таку дурницю, віддавши карти Блейзові? Знав, що Блейз не має власної колоди, тому й кинув йому свої карти. Далися взнаки століття в Тіні, що зветься Земля. Я міг би скористатися картами, щоб утекти, якби раптом справи пішли шкереберть.
А до цього вже йшлося.
Ми билися до сутінок, і від нас залишилася жалюгідна купка.
Місце, де нас оточили, лежало за тисячі ярдів від початку Амбера, однак до палацу було ще далеко. Ми відбивалися від ворога і гинули один за одним. Нас розгромили вщент.
Левелла або Дейдра не відмовили б мені в притулку. І чому я це зробив?
Убивши ще одного ворожого воїна, я викинув цю думку з голови.
Сонце сіло, і небо заповнила темрява. Нас тепер залишалося кілька сотень. За весь цей час ми на жоден крок не наблизилися до палацу.
А потім я побачив Еріка, почув, як він викрикує команди. Якби міг до нього дотягнутися!
Та для мене він був недосяжний.
Я, мабуть, здався б у полон, щоб зберегти від загибелі залишки війська, яке служило мені вірою і правдою.
Однак здаватися просто не було кому, та й ніхто не вимагав од нас цієї здачі. Якби я навіть заходився криком, Ерік мене все одно не почув би. Він командував боєм і був далеко від мене. Тож ми билися далі, й невдовзі нас залишилося сто осіб.
Скажу вам просто: Ерікові люди перебили всіх, окрім мене.
На мене ж накинули тенета і засипали стрілами з тупими наконечниками.
Нарешті я не витримав і впав, мене почали бити палицями, тоді мені зв'язали руки й ноги, а потім пригадую тільки те, що був справжній кошмар, і здавалося, мої муки не закінчаться.
Ми програли.
Я прокинувся в темниці, у глибоких підземеллях Амбера, шкодуючи, що зайшов так далеко.
Те, що досі живий, означало: Ерік має стосовно мене якісь плани. Я уявив важкі кайдани, вогонь і катувальні щипці. Лежачи на відсирілій соломі, жваво малював у розмислах свою майбутню деградацію.
Скільки часу провалявся непритомним? Хто його знає...
Оглянув темницю, чи не знайдеться в ній чогось, чим можна вкоротити собі віку. Нічого підходящого не знайшов.
Усі мої рани горіли вогнем, а ще відчував смертельну втому.
Тоді знову розтягнувся на соломі й заснув.
Я прокинувся. Ніхто сюди так і не приходив. Анікогісінько, кого я міг би підкупити чи хто брав би мене на тортури.
Їжі також ніхто не приносив.
Лежачи загорненим у плащ, я згадував усе, що сталося відтоді, коли пробудивсь у Ґрінвуді та відмовився від ін'єкції. Напевне, краще було б не відмовлятися.
Я пізнав, що таке розпач.
Скоро Еріка коронують, і брат мій буде королем Амбера. А може, й уже коронували.
Та сон — така приємна штука, а я так стомився!..
Тільки тепер мав гарну нагоду як слід відпочити й забути про свої рани.
Темниця моя була чорна, смердюча і, до того ж, сира.
Навіть не знаю, скільки разів я прокидався, а потім знову поринав у сон. Двічі виявляв біля дверей піднос, а на підносі — м'ясо, хліб та воду. В моїй темниці стояла майже цілковита темрява, а холод пробирав до кісток. Я сидів у ній і чекав. Просто чекав.
А потім по мене прийшли.
Відчинилися двері, й у камеру влилося трохи світла. Я заморгав, звикаючи до нього, і цієї миті мене гукнули.
У тюремному коридорі було тісно від озброєного люду, тож зрозумів, що пручатися — не в моїх інтересах.
Потерши долонею заросле підборіддя, пішов туди, куди було наказано.
Після тривалого переходу ми вийшли до зали зі спіральними сходами і почали підійматися ними. Все відбувалось у цілковитій тиші; я своїх проводжатих ні про що не запитував, а самі вони нічого мені не пояснювали.
Ми піднялися на самісінький верх, і мене конвоювали до палацу. Завели до теплої та чистої кімнати і наказали скинути одяг. Покірливо роздягнувшись, я заліз у гарячу, аж паруючу, купель. Біля купелі з'явився слуга, він здер із мене весь темничний бруд, поголив та підстриг.
Коли я помивсь і витерся, мені видали чистий одяг, чорного та сріблястого кольорів.
Я вдягнувся. На плечі мені накинули чорний плащ і застібнули його срібною трояндою.
— Ось тепер ви готові, — сповістив начальник варти. — Вам сюди.
І я, у супроводі вартових, пішов за ним.
Мене завели в якийсь далекий закуток палацу, де коваль закував мені руки в кайданки, а ноги — у важенні ланцюги. Розірвати їх було годі й сподіватись. Я знав, що опиратися безглуздо; мене побили б до безпам'ятства і все одно примусили б робити те саме. Довелося скоритися.
Потім кілька охоронців узяли мої ланцюги і повели мене назад, у передню частину палацу. Я йшов, не звертаючи увагу на велич довкола. Бранцям нема діла до прекрасного. Ще трохи, і лежатиму десь мертвий або в очікуванні мук сидітиму у кімнаті для тортур. Так чи інакше, від мене зараз мало що залежало. Мельком зиркнувши у вікно, побачив, що надворі починається вечір. Мене повели через зали, однак жодної ностальгії я не відчув.
Проминувши довжелезний коридор, ми зайшли до просторої бенкетної зали.
Увесь її простір був заставлений столами, всюди сиділи люди, і багатьох з них я знав.
На знатних персонах довкола мене палали барвами чи не всі вишукані сукні та костюми, що були в Амбері. З-під смолоскипів лилася музика. Столи ломилися від їжі, однак ніхто з гостей ще не трапезував.
Хтось із присутніх, скажімо, та ж Флора, був знайомий мені, інших бачив уперше в житті. Серед гостей сидів лорд Рейн, менестрель, якого я колись посвятив у рицарі. Відколи бачив його востаннє, збігло вже не одне століття. Лорд Рейн помітив, що я дивлюся на нього, і поспішив одвернутися.