Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Не раз, пильнуючи біля світильника маяка, я думав: «Скільки ще тут пробуду?»

Недовго, вирішував, підливаючи лою в пальник. Зовсім недовго! Наближався той час, коли я мав знову вирушити у дорогу і взяти курс на Тіні.

А одної чудової днини я відчув якийсь тиск, попервах м'який і питальний. Але не знав, хто його чинить.

Тієї ж миті зупинився, наче вкопаний, заплющив очі й відігнав од себе всі думки. Минуло хвилин п'ять, перш ніж ота загадкова присутність, що викликала запитання, щезла.

Я почав ходити по кімнаті, думати — і всміхнувся, раптом побачивши, що чиню так, як недавно у тісній камері: кілька кроків в один бік, кілька кроків у другий.

Хтось щойно намагався дотягнутися до мене, через мою карту. Чи міг це бути Ерік? Що, він нарешті дізнався про мою втечу і вирішив таким способом з'ясувати моє місцеперебування? Не знаю, не знаю... Щось підказувало мені, що Ерік тепер уникатиме психологічного контакту зі мною. То, може, Джуліан? Чи Джерард? Або Каїн? Хто б то не був, я відгородився від нього наглухо, у цьому не сумнівавсь. І хай би хто з наших намагався так зв'язатися зі мною, я вирішив на жоден виклик не відповідати. Цілком можливо, що доведеться пропустити щось важливе чи позбавити себе чиєїсь підтримки, але ж і ризик неабиякий, а я не міг собі цього дозволити. Отой контакт, що не відбувся, та моя протидія призвели до того, що мене пройняв холод. Я пощуливсь. Усю решту дня думав про цей випадок і нарешті дійшов висновку, що наспіла пора рухатися далі. Тепер, коли я такий вразливий, було б не дуже мудро залишатися настільки близько від Амбера. Оклигав достатньо для того, щоб рухатися межи Тінями і шукати те місце, куди мав би йти, якщо Амбер має колись стати моїм. Поки мешкав тут завдяки старому Жопенові, тихоплинне життя приколисало мене, я розм'як душею і призвичаївся до спокою. Важко залишати хазяїна маяка, за місяці нашого співіснування я встиг полюбити його, але все-таки того вечора, після партії в шахи, сповістив Жопену про свій намір продовжити шлях.

Він налив віскі собі та мені, підняв чарку й сказав:

— Щасливої дороги, Корвіне! Сподіваюся, ми ще колись побачимося...

Я жодним чином не відреагував, коли він назвав мене моїм справжнім ім'ям, а господар, побачивши, що залишаюся на місці, всміхнувся.

— Жопене, ти все робив, як належить, — сказав йому. — Якщо мені вдасться те, що намислив, не забуду твоєї доброти...

Він похитав головою.

— Мені нічого не треба, — заперечив Жопен. — Я щасливий там, де живу, і займаюся тим, що тішить мене. Мені подобається бути наглядачем на цьому триклятому маякові. У ньому — все моє життя. І якщо тобі вдасться те, що ти намислив, благаю, не кажи мені жодного слова! Я про це чути не хочу! Просто сподіватимуся, що колись ти навідаєшся до мене, аби зіграти партію в шахи.

— Постараюся, — пообіцяв я.

— Якщо бажаєш, можеш уранці взяти «Метелика».

— Дякую.

«Метелик» — це малий вітрильник Жопена.

— А поки ти ще тут, — вів далі господар, — візьми мою зорову трубу, підіймися на вежу і поглянь назад, на Гарнатську долину.

— На що ж там дивитися?

Жопен стенув плечима.

— Поглянь, а потім вирішиш, на що там дивитися.

Я кивнув.

— Добре, як скажеш.

А потім ми сиділи й святкували, і хміль приємно бив у наші голови, а там настала пора лягати спати. Я знав, що сумуватиму за старим Жопеном. Він, якщо не рахувати Рейна, був єдиним моїм другом, з яким запізнався після повернення. Потім мляві думки повернулися до долини, котра була суцільною запоною вогню, коли перетинав її востаннє. Що надзвичайного могло бути там нині, коли минуло чотири роки?

Над світом сплив повний місяць. Я спав, усю ніч мене тривожили кошмари про перевертнів та про шабаші з відьмами.